Ніна Григорівна не знає, як складеться її майбутнє, адже її будинок зруйновано, і їй нікуди повертатись

Ми з Павлівки. На початку війни наше село окупували. Ми були змушені п’ять місяців сидіти в погребі. Зараз наше село повністю розгромлене, там немає нічого. 

Онука нас витягла звідти, а так ми, мабуть, там би і залишилися. Нас вивезли волонтери. Зараз ми в Жовтих водах з родиною.

Ми п'ятдесят років все будували, і все пішло нанівець. В старості я залишилась без даху над головою.

Через наш двір літали всі снаряди, не хочу про це згадувати.

Мене приємно вразив момент, коли українські військові заходили в село.  

На щастя, ми не стикнулись з гуманітарною катастрофою. Все, що в погребі було - ото й вся наша «гуманітарка».

Не знаю, як тепер зміниться моє життя, і що буде. На жаль, нам нікуди повертатися. Я не знаю, коли закінчиться війна. Хочеться, щоб швидше, бо дуже багато наших хлопців полягло.