Онуки Любові В’язової були поранені під час обстрілу Мар'їнки. Одна з крихітних онучок навчилася ходити в підвалі, де ховалася сім'я. Наслідки військових дій сім'я переживає досі.

Війна для мене – це сильний стрес. Це неприпустимо в наш колишній мирний час.

Перший день війни. Все почалося в ніч з 11-го на 12-те липня 2014 року. Все було мирно, а ввечері таке почалося! Нам видно було, як бомбили центр, молокозавод, як горять і вибухають машини. Нам навіть чути було, як кричать на Заводській люди. Ми вимкнули світло. Потім не раз щовечора лізли до підвалу і там сиділи мало не до ранку.

Спочатку не зрозуміли, коли нас почали бомбити. Після до нас дійшло, як це страшно. Внучці моїй було пів року, коли почалася війна, вона і ходити навчилася в підвалі. Це страшно. Нікому не побажаю, навіть ворогам, таке пережити.

Нам було видно, куди, навіщо стріляли, де падало. Мої внучата після похорону чоловіка, на другий день при обстрілі постраждали. Троє внуків були поранені. Найменшій було тоді чотири рочки, вона отримала поранення в живіт. Внучок був поранений в плече, так і не витягли осколок. Старша внучка отримала в стегно осколок – лікарі теж не змогли витягнути. Так діти і живуть з осколками.

Ми вже забули, що таке мирний час. Вийдеш у двір і прислухаєшся: ніде не стріляють? Малюк наш чотирирічний як почує, що десь стріляють, відразу бере мене за руку, веде до стінки біля підвалу і показує: ставай, бабуся, а то зачепить. Зараз начебто починають трохи пострілювати, а перед цим була тиша, як в мирний, добрий час.

В город іду і прислухаюся: чи є стрілянина. Тому що часто було таке, що я поповзом вилазила з городу. Тоді не було можливості вільно пересуватися, піти на сусідню вулицю і набрати відро води для пиття. І води не було.

Я весь час молилася і просила Бога, щоб ніхто не загинув не тільки з нашої родини, а й взагалі в Мар'їнці. А коли бомбили Авдіївку, пів дня стояла на колінах у дворі і просила Бога, щоб він пощадив усіх людей.

Найцінніше для мене – моя сім'я, мій будинок, моя церква, в яку я ходжу і яку люблю і ніколи її не залишу.

Раніше ми не цінували мир, не знали, що це нам подаровано долею, а зараз страшно. Весь час прислухаємося і дітей далеко не відпускаємо, бо в будь-який момент можуть почати стріляти.

Ми навчилися цінувати безпеку. Це найголовніше. Навіть те, що ми навчилися економити, теж велика заслуга. Не викидаємо хліб собакам. Дійшло до того, що ми в морозилці зберігаємо хліб. А раптом не буде де взяти …