Війна в іншому місті сприймається як щось далеке, що не має відношення до нашого життя. Але коли вона приходить у твій будинок, залишається тільки сподіватися на долю. Ірина з Маріуполя розуміє, що їй можна сподіватися тільки на себе, більше нема на кого.
"Зараз, коли щось бабахне, я починаю переживати: це був грім чи щось десь стріляє? Мене все ще смикає всередині, але при цьому є надія на краще".
Це було, напевно, у січні 2015 року, коли в Маріуполі приходили військові дії. Тоді було дуже важко.
Мені теж було дуже страшно, у мене була маленька дитина. Довелося звільнитися з роботи й бігти з рідного міста.
Коли військові дії почалися раніше в Донецьку, то все сприймалося як щось дуже далеке. Я переживала, але не так сильно, як коли все почалося в Маріуполі. Коли обстрілювали Східний, було страшно настільки, що не передати словами.
Одні мої знайомі все продали й теж вирішили виїхати, але не вийшло. До них в автобус влетіла граната чи міна, і вони загинули. Як дивно, вони бігли від війни, а війна їх наздогнала. Ми із сім’єю не знали, що робити, але я ризикнула й виїхала з дитиною. Коли виїжджала, мені довелося звільнитися з роботи. З маленькою донькою було важко сидіти без грошей.
Незабаром у Маріуполі закінчилися обстріли. Я зрозуміла, що моє рідне місто все-таки Маріуполь, там моя рідня, і вирішила повертатися додому з Вінниці.
Проте сподіваюся, що це більше не повториться, і ми будемо жити в спокої і не будемо боятися ніяких звуків. Зараз, коли щось бабахне, я починаю переживати: це був грім чи щось десь стріляє? Мене все ще смикає всередині, але при цьому є надія на краще.
Хоча я була маленька, коли СРСР розпався, але якось було набагато стабільніше та спокійніше. Хочеться все стерти, як ніби цього й не було, і далі жити і процвітати в рідній країні.
Нещодавно ми думали про те, куди б переїхати, але потім дійшли висновку, що нас ніде не чекають, крім рідного міста та своєї країни. Ми нікому не потрібні, і немає жодної гарантії, що там буде краще, ніж тут. А нам просто хочеться, щоб майбутнє було набагато краще, ніж зараз. Хочеться дати дітям гідну освіту й роботу. На жаль, у нас зараз у місті важко з тим і іншим. Але я стала більше думати наперед і не сподіватися ні на батьків, ні на державу, лише на себе. Змінилася цілком я, мій світогляд.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.