Сухотепла Карина, учениця 10 класу Савинського ліцею Савинської селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Тиха Ольга Вікторівна

«Війна. Моя історія»

Моя історія починається в Савинцях, селищі міського типу Ізюмського району Харківської області,  що розкинулося на лівому березі річки Сіверський Донець. Через селище проходить залізниця, що зв'язує Донбас із Харковом.

Саме тут 19 грудня 2007 року народилася я - Сухотепла Карина, тут живуть усі дорогі для мене люди: мама, бабуся з дідусем, близькі й далекі родичі, мої вчителі та друзі. На момент окупації (02.03.2022 р. - 10.09.2022 р.) мені було 14 років.

Савинці - моя маленька Батьківщина, тут народилися і виросли мої батьки, тут я навчаюся в ліцеї. Навчання для мене найголовніше, адже людина усе життя чомусь навчається і весь час хтось перевіряє її уміння та знання. Зростаю я порядною людиною, насамперед чесною та щирою, керуюсь у своїх вчинках совістю та не дозволяю собі підлого чи нечемного ставлення до людей.

24 лютого 2022 року. Ці неймовірні події трапилися насправді зі мною.

Того страшного ранку я прокинулася не для того, щоб піти до школи. В очах своїх батьків я побачила страх, біль та відчай. Вони були мовчазні та розгублені. Потім мама промовила: «Що робити?». Мурашки бігли по шкірі, холод пронизував усе тіло. Мама тихо плакала, витираючи сльози, збирала валізи. Куди? З чим? До кого? Багато питань без відповідей. Так для мене почалася війна.

2 березня 2022 року. В наше селище почала заходити важка техніка окупантів. Сердито гуркочучи, по нашому новенькому асфальту повзе танк, за ним рухаються БТР 80, МТЛБ, САУ 2С1, БМП, БМД (перелічує машини окупантів мій тато), УРАЛи з градами, КаМаЗи… Всі з англійськими літерами Z, V. Найстрашнішими були літаки. Від їхнього реву-свисту всередині з'являється якась гаряча грудка, яка піднімається з глибини душі і, здається, ось-ось тебе розірве. Так я вперше відчула панічний страх.

Люди масово покидають селище - свої домівки, речі, домашніх тварин.  Магазини, поштове відділення, банкомати, АЗС, аптеки, ринки - не працюють.

Окупація… Я не розуміла значення цього слова доти, доки не опинилася в ній…

13   березня - зник мобільний зв'язок. Ніякого сповіщення немає і жодних новин  ми не знаємо.

Весь час перебуваємо під обстрілами, бо знаходимося на лінії вогню, яка проходить між Савинцями і Залиманом (правий берег річки Сіверський Донець). Ховаємося в погребах - там і спимо, і їмо, і плачемо, і думаємо, що робити. Виїхати наша родина не може, на це є багато причин (старенькі бабуся і дідусь, фінансова скрута…) "Ми - сім'я і повинні триматися разом", - вирішують дорослі. Страшно. Не передати словами, що я відчуваю.

13 квітня - зникло світло. Знову паніка. Ні свічок, ні ліхтариків немає. Постійні обстріли. В погребі темно, сиро, закінчуються продукти. Хліб немає з чого пекти. Немає зовсім нічого. Знову питання: "Що робити?".

14 червня - зникло газопостачання. Відчай у маминих очах. Тато побудував піч на подвір'ї, щоб на дровах готувати їжу та пекти хліб.

Слідом за газом зникло і водопостачання.

Продуктів зовсім немає. Як ми радіємо першому огірочку, першому кабачку та картоплинці на городі, який саджали мої батьки під обстрілами, щоб вижити. Всім, чим можемо, ділимося з сусідами, адже на нашій вулиці Шевченка  живуть люди добрі, чуйні, які завжди приходять на допомогу один одному. Хтось мило приніс, хтось води гарячої дав. В кого що є - дають тим, у кого діти. На нашій вулиці залишилося в окупації троє дітей різного віку. "Разом ми виживемо", - каже сусідка моїй мамі. І я вірю їм, бо в мене найкращі батьки й сусіди.

Так минуло літо - без світла, газу, води, зв'язку, Інтернету і під постійними обстрілами.

9 вересня. Настав ранок. Нічого не знаючи, не вилазячи з погреба, відчуваємо, що  сьогодні щось станеться. Міни свистять у повітрі, техніка гарчить. Думаємо, що це вже все… Не розуміємо, що відбувається.

10 вересня. Тиша, яку ми не чули 6,5 місяців. Тільки погавкували собаки. На вулиці ні душі. Чуємо танк. 11 година  - ми вільні, ми -  Україна. На селищній раді - прапор, наш жовто-блакитний прапор. Як довго ми цього чекали. Люди зустрічають наших захисників, цілують їх, обіймають, дякують, сміються і плачуть одночасно. Помічаю, як змарніли й постаріли мої рідні.

Життя після окупації потихеньку повертається в наше селище. 6 жовтня  я почала навчатися в 9 класі онлайн. Хоч до навчання я приступила на місяць пізніше за тих, хто зміг виїхати, та мені легко вдалося надолужити прогаяне, бо дуже скучила за школою та однокласниками.  Почала виходити гуляти, спілкуватися з друзями.

13 жовтня - пуск газопостачання.

24 жовтня - увімкнули світло.

Які ми раді були цим  простим побутовим зручностям, а ще тому, що не стріляють і не бомблять, і що ми всі живі та здорові.

Почали завозити гуманітарну допомогу, виплачувати пенсію стареньким людям, запрацювали магазини. Люди повертаються у свої домівки. Яке це щастя, бачити, що селище починає оживати! Ми все відбудуємо разом, адже разом ми і вижили. Тепер наша черга допомагати воїнам-захисникам.  Мама займається ремонтом та пошивом одягу для військових. Усіляко підтримуємо їх домашньою випічкою, овочами з власного городу та фруктами саду.

Моя сім'я і мої Савинці - найцінніше, що в мене є. Я так люблю свій край, свою родину. Зринають у пам'яті  поетичні рядки нашого земляка Анатолія Перерви, творчість якого ми вивчали на уроках літератури рідного краю:

Слава предків повік не перейде в золу,

Омине лиш людину безрідну, безлику.

Хто шанує свою Батьківщину малу,

Той не зрадить велику!

Дякую за визволення! Дякую за збережений дім! Дякую кожному воїну за мою Батьківщину! Героям слава!