З початку вторгнення я перебувала вдома в Запорізькій області м.Василівка. 28 лютого ми були вже в окупації, потім після одного місяця в підвалі ми зрозуміли, що треба якось виїздити, так як це було не просто і не мали власного транспорту, нам прийшлось їхати автобусом, який евакуйовував людей. Після того як ми доїхали до моста, який знаходився в с.Камянске, далі рух автобусом був неможливий, міст був перебитий, далі 2км пішки з дітьми під обстрілами. Далі нас забрали волонтери та відвезли до м.Запоріжжя - це був найщасливіший день в нашому житті, коли зрозуміли, що нарешті ми не в окупації.

Окупація це найстрашніше, напевно, що може бути, вони робили все, що хотіли, управи на них не було, було дуже страшно виходити навіть за продуктами, так як не знала, що може коїться в ту мить.

На щастя там, де ми перебували в школі в підвалі, неподалік були магазини, після того як ці потвори (російські війська) все грабували і взламували магазини, нам зателефонував господар магазину і сказав, щоб ми при будь-якій можливості забирали все, що надо, ми так і зробили, а потім ділили на всіх, хто там був.

Звісно стрес, страх, не розумієш, що тебе чекає, я одинока мама, моєму сину 6 років, також в мене є брат та матір, батько і на зараз перебуває в окупації, так як не захотів залишати 2 наших будинка.

Зараз ми живемо в м. Полтава, ми з сином окремо, а брат зі сім'єю та мамою також в Полтаві неподалік від нас.

Той самий момент як тільки виїхали з окупації і побачили наших військових, це словами не передати!   Зараз я не працюю, до війни працювала офіціантом та продавцем.