М’ягка Марія

ВСП «Бобровицький фаховий коледж імені О. Майнової НУБІП України»

Викладач: Суліменко Наталія Миколаївна

Війна… Моя історія

Для мене, як і для більшості українців, війна почалась ранком 24 лютого 2022 року. Я та моя родина спокійно спали, навіть не підозрюючи, що в цей момент вже почали бомбардувати Бровари.

Я прокинулася о п'ятій годині ранку, від того, що наш будинок почав здригатися від сильних вибухів. На той момент, ми ще не могли й уявити, що нас чекає далі. Моя мама обдзвонила всіх знайомих, щоб хоть трішки зрозуміти, що відбувається. Всі говорили одне, що начебто в сусідньому селі вибухнула заправка, та це так балони з газом вибухають.

Ці слова хоч на мить, але заспокоювали. Проте в мене на душі було дуже неспокійно, не покидало відчуття ніби щось трапилося дуже страшне. У цей момент, в моїй голові промайнула думка "А раптом це почалась війна?" Але я намагалася про це не думати. Ввімкнувши новини, я не могла повірити в те, що чую. Почалась війна.

Я почала плакати, мені стало страшно, я не розуміла, що мені робити. Що буде далі? Як жити? Куди їхати? Всі ці думки не полишали мене.

Ми зібрали тривожні валізи на випадок, якщо ситуація виявиться критичною та потрібно буде екстрено виїжджати. Цього дня мої батьки мали йти на роботу, і вони ніяк не могли її пропустити. Ми прощалися зі слізьми на очах, не розуміючи чи побачимось сьогодні, на душі було дуже порожньо.

24 лютого назавжди залишиться в моїй пам'яті, як день, коли мені довелося різко подорослішати, переосмислити власні життєві пріоритети.

Спочатку ми, як і всі думали, що через декілька днів все закінчиться та ми зможемо повернутися до попереднього ритму життя, але як раніше, вже ніколи не буде. Я та мама постійно моніторили ситуацію в Україні та області, із кожною прочитано новиною ставало все страшніше.

Йшли дні, я вже не так різко на все реагувала, намагалася не впадати в відчай, постійно щось робила, аби не концентруватися на негативі, але це допомагало не надовго.

Постійні вибухи, які доходили до нас з околиць інших сіл, не давали мені спокою. Кожну ніч лунали сильні вибухи, від яких здригався весь будинок, я дуже погано спала, прокидалася від кожного стуку.

День, який я назавжди запам'ятаю, – окупація. Це було 8 березня, Міжнародний жіночий день, який ми зазвичай відзначаємо привітаннями та квітами. Але цього разу спокій, що сповивав ранок, виявився оманливим.

Приблизно о шістнадцятій годині, коли я поглянула у вікно, мій світ перевернувся догори дригом. Переді мною відкрився кадр, що міг би бути з якогось страшного фільму: танки, що повільно рухалися вулицею мого дитинства; дуло танка направлено на будинки людей; мені стало дуже страшно: я впала на підлогу, щоб мене не помітили.

Об'їхавши всю вулицю, російські військові знайшли покинутий будинок та осіли там. Цей будинок знаходився через дорогу, навпроти нашого. Те, наскільки в ту ніч мені було страшно, неможливо описати словами.

Ми з батьками не спали всю ніч, військові постійно ходили вулицями та світили ліхтарями у вікна будинку. Я дуже боялася, що вони можуть потрапити до нас. З цього дня почалось пекло.

Російські військові зайняли багато покинутих будинків, з яких встигли виїхати люди, це все відбувалося на нашій вулиці. Вони постійно ходили патрулями й нікому не дозволяли виходити з оселі, погрожуючи, що розстріляють. Разом з тим зник зв'язок, а згодом світло, і найголовніше - газ.

Над нашим будинком постійно пролітали снаряди, ці вибухи неможливо було чути. Ми були повністю відірвані від життя, інколи вдавалося спіймати зв'язок, щоб відправити близьким таке омріяне повідомлення зі словами: "Все добре". Проте доброго не було нічого, у будинку з кожним днем, ставало все холодніше, ми спали в верхньому одязі, починали закінчуватися запаси їжі, доводилося економити. Так ми прожили рівно тиждень.

15 березня – день, коли нам довелося покинути наш дім. У сусідній будинок, який знаходився в декількох метрах від нашого, прилетів ворожий снаряд. У будинку знаходилися дорослі мати з донькою, яких більше немає в живих.

Ми в цей момент були в погребі, дивом нам вдалося вижити. Від ударної хвилі в нашому будинку повилітали всі вікна, посікло дах та стіни, повсюди було скло, вдома неможливо було знаходитися.

Близькі знайомі забрали нас жити до себе, на іншу вулицю, на їхній вулиці не стояли танки, тому там було спокійніше. Виїхати, на жаль, ми не могли, російські військові нікого не випускали.  Цього дня я тільки те і робила, що плакала, мені здавалося це - кінець, я не розуміла як жити далі. На новому місці ми прожили п'ять днів. Нарешті росіяни дали "зелений коридор", і в нас з'явилася можливість виїхати з цього пекла.

Це відбувалося 21 березня, як раз на мій 16-тий День народження. Зібралася величезна колона машин, і ми вже думали, що нарешті зможемо виїхати, як раптом, почалася перестрілка між російськими та українськими військовими. Вони почали стріляти снаряди по лісу, ліс почав горіти, всі люди вийшли з машин та лягли на землю, було неймовірно страшно, я вже почала думати, що нам не виїхати звідти.

Через дві години це жахіття нарешті скінчилося і ми змогли виїхати. Я їхала звідти, з одного боку, з полегшенням, що нарешті цей жах закінчився, а з іншого – з великим сумом, не розуміючи, коли зможу повернутися додому.

Звісно не так я мріяла відсвяткувати свій День народження, але головне було те, що ми залишилися живими.

Виїхали ми до знайомих в Чернігівську область. Місцеві жителі почали допомагати нам продуктами, я записалася в місцеву школу, почала там навчатися. На новому місці проживання зовсім не було всіх тих страшних вибухів, тільки зрідка доходило відлуння, здавалося, що все налагоджується. Тут ми прожили два тижні.

Наше село було деокуповане 31 березня, але повертатися туди жити було неможливо. Повсюди все зруйноване, на дорогах стоять розстріляні машини, немає світла та газу. Звісно, ми не могли там жити, тому було прийнято рішення їхати до родичів в місто Бровари.

Звичайно, в місті було добре, але бажання повернутися у свій дім, було сильніше. Батьки, майже кожного дня, їздили прибирати будинок від скла та всього сміття. Коли в селі вже було відновлено всі електропроводи та постачання газу, тільки тоді ми змогли повернутися жити додому.

Першим, що ми почали робити після повернення додому - це відновлювати будинок. Замінили всі вибиті вікна, розстріляні двері, повністю перекрили дах, намагалися почати нове життя.

Зараз мені вже майже 17, я навчаюсь у коледжі, займаюсь улюбленим хобі, гуляю з друзями, живу повноцінним життям, але звичайно ця клята війна залишила й на мені свій відбиток.

Я стала дуже боязливою, якщо раніше я взагалі не мала страхів, то зараз полохаюсь від кожного стуку. Коли починається тривога, в мене відразу з'являється відчуття неспокою. Кожного разу, згадуючи про всі ті події, моє серце охоплює невимовний біль та очі наливаються слізьми.

Найбільш негативний відбиток, війна залишила на моїй бабусі. Вона сама по собі дуже боязка, а після пережитої окупації її страх тільки посилився. Коли починається тривога, вона відразу починає хвилюватися, у неї підвищується тиск. Кожного разу, коли бабуся згадує про той період, вона не може стримати сліз.

Те саме і мама, їй дуже важко і боляче згадувати всі ті події.

Зараз озираючись назад, я можу зробити висновок, що найцінніше в житті – це сім'я. Де б ми не були, головне те, що ми були разом.

Я на собі відчула важливість родини для подолання труднощів. Зараз у нас все добре, життя продовжується, а віра в нашу перемогу стає все сильнішою.