Мені 57 років. Я вдова. Жила в селі Лиман Луганської області з донькою та її сім’єю. Працювала директоркою ліцею. Про початок війни дізналася від вчительки онука. Після її дзвінка ми вийшли на вулицю й почули відлуння вибухів і побачили заграву. Того ж ранку я отримала наказ видати трудові книжки всім працівникам школи. Разом зі вчителями облаштувала сховище ліцею. Ми розставили ліжка, поклали матраци, приготували харчування, питну і технічну воду, зібрали по класах аптечки та спустили їх у сховище. Згодом воно стало прихистком для понад ста мешканців села. Було страшно. Особливо вночі, коли їхали танки. Ми чули, як неподалік села відбувалися обстріли. Потім окупанти ходили по домівках з обшуками.
Першим виїхав зять. Він - колишній учасник АТО. До 24 березня виїхала донька з онуками, бо був ризик потрапити в полон до росіян. Вони забирали дружин військових, а також тих людей, у домівках яких знаходили українську символіку.
Я відмовилася співпрацювати з окупаційною владою. Поїхала четвертого квітня. Взяла лише найнеобхідніше, що помістилося в сумку. Їхала маршруткою через Харківську область у Краматорськ, а потім – у Сумську область. Добиралася дві доби. А 14 квітня цю ж маршрутку розстріляли у Харківській області.
До середини жовтня був зв’язок з сусідами й колегами, які за сімейними обставинами не змогли виїхати. Від них ми дізналися, що я значуся у «розстрільних списках» окупантів.
Найбільше шокує те, що у моєму оточенні були люди, які пішли на співпрацю з ворогами. Зокрема, шестеро моїх колишніх колег.
У Лимані залишилися наші будинки: мій і доньчин. Я вже вдруге стала переселенкою. Першого разу виїхала з Луганська в Лиман. Тепер живу в Лебедині. Потрібно знову адаптуватися на новому місці. Мої колеги зі Старобільської громади також виїхали. Зараз ми працюємо на території вільної України. У нашому закладі навчається більше шестисот дітей, частина з них – із окупованої території.
