Мені 39 років. У мене є дружина і дві доньки. Ми жили в місті Пологи Запорізької області.

У перший день війни окупанти розбили школу й дитячий садок. Біля нашого будинку розірвався снаряд – вікна вилетіли. Два дні йшли вуличні бої. Окупанти з танків стріляли по житлових будинках. Певний час ми ходили під обстрілами на роботу.

Світла й газу не було. На вулиці стояв мороз. Ми гріли воду на вогнищі, наливали у пластикові пляшки й на ніч обкладали ними дітей, щоб зігріти. Потім зіткнулися з дефіцитом продуктів, бо магазини розграбували. Рятувало власне господарство й огород.

Окупанти відбирали у жителів міста житло. Забирали чоловіків в підвали й катували. Потім почали шукати дівчат. Це стало поштовхом до від’їзду. Моїй старшій доньці 17 років. Я боявся за неї.

Ми виїхали у квітні. Найважче було вибратися з міста. Для цього потрібно було пройти сім блокпостів, де окупанти змушували чоловіків роздягатися, рилися в речах. На шляху до Оріхова ми бачили потрощені й згорілі автомобілі. Наші військові зустріли нас дуже гостинно, дали дітям смаколики.

Ми зупинилися в Запоріжжі, щоб бути ближче до свого міста. Коли є можливість, передаємо все необхідне людям, які залишилися у Пологах. Підтримуємо земляків, як можемо.

Підприємство, на якому я працював, виплачує невеличку компенсацію. Дружина – медик. Вона не звільнена, але ніяких виплат не отримує.