Аліна переїхала з мамою в Запоріжжя, а її тато, колишній військовий, потрапив у полон. Останню звістку про нього вони отримали у серпні, а де він зараз і що з ним, невідомо
Мене звати Аліна. Я з села Нова Павлівка Полтавської області. Зраз живу з мамою в Запоріжжі. Нам довелося виїхати із прифронтової зони. Навчаюся в Запорізькому медичному університеті і працюю, щоб мати кошти на оренду квартири.
Батько працював неподалік від нашого села. Він колишній військовий. 25 березня окупанти взяли його в полон. Ми отримали від нього листа в серпні, а зараз не знаємо, що з ним. Коли його полонили, було дуже тяжко, вся сім’я плакала. Я намагаюся заспокоювати і підтримувати маму, хоча і самій важко. Проте я себе налаштовую на те, що все буде добре, намагаюся не опускати руки.
Війна застала мене вдома, бо у той час я знаходилася на дистанційному навчанні. 23 лютого був мій день народження. Ми зібралися з сім’єю, дуже гарно провели вечір.
Я лягла спати з хорошими думками, а зранку мене розбудила мама і сказала, що потрібно збирати речі, бо почалася війна. Я не могла повірити в це.
А коли подружка з Харкова написала, що вона прокинулася від вибухів на Салтівці, я почала усвідомлювати, що все це відбувається реально.
Мене шокує все, що зараз відбувається. Сам факт того, що де війна, – це вже шок, тому що в XXI столітті такого не повинно бути. Ми вільні люди, маємо свої права, а росіяни прийшли й відібрали нашу свободу. Вони руйнують домівки, вбивають людей, а ми все це повинні терпіти.
В селі нам давали гуманітарку. А в Запоріжжі ми оформилися як внутрішньо переміщені особи, щоб отримувати матеріальну допомогу від держави. Нам всього вистачає.
Я не виключаю того, що доведеться їхати далі. Звісно, нікуди не хочеться. Ми і з села не хотіли виїжджати, бо мали своє господарство, але й залишатися було небезпечно. У Запоріжжі також бувають «прильоти», через це з’являються думки, що, можливо, потрібно буде рухатися далі. Валізи зібрали, щоб були наготові. Однак сподіваємося на краще.
До Запоріжжя ми добралися нормально. І зараз іноді їздимо в село. Воно не окуповане, але вважається прифронтовою зоною.
Я думаю, що війна просто так не закінчиться. Для цього мають відбутися якісь кардинальні зміни. Наприклад, смерть Путіна чи переворот в Росії. Можливо, до людей дійде, що так далі не може тривати. І, звісно, я вірю в нашу перемогу, але, щоб її здобути, потрібен час.
Своє майбутнє я бачу у вільній країні, зі всіма своїми рідними. Не планую нікуди виїжджати – хочу залишитися в Україні. Хочу знайти себе в професії, розвиватися. Головне, щоб був мир, а тоді вже все буде добре.
