В Маріуполі дуже швидко пропав зв’язок, і люди не знали, що відбувається в інших районах міста і за його межами. Але бачили, як наполегливо росіяни знищували їх місто

Я пам'ятаю ранок, але я не знала, що війна почалася: думала, що це тільки у нас. На роботу пішла, відпрацювала цілу добу і поїхала додому, вже транспорт слабо ходив, і нас підвіз колега. 

Ми думали, що буде, як в 2014 році - зачепить тільки Донеччину. Якось Зеленський виступав і казав, що нічого не буде, нічого не бійтеся, все гаразд. Потім у нас зв'язок пропав на Східному швидко дуже, телебачення вже не було. 

Дуже швидко все трапилось на Східному, тому ми не знали, що повномасштабна війна. Дізнались, коли з підвалу піднялися наприкінці березня - ми в бомбосховищі були місяць.

Ми 28-го тільки поїхали до моєї свекрухи на 27-й квартал, бо там було ще тепло і вода, а у нас нічого не було з самого початку. Коли їхали туди, в центрі міста ще працювали аптеки. Ми купили ліки, поїсти і поїхали до свекрухи. Пізніше там нас застали ще більші обстріли. Ми бачили, як знищували «Епіцентр», через річку ми бачили, як бомбили все місто. 

На 27 кварталі ще з Другої світової війни були справжні бомбосховища в двоповерхівках, і люди врятувалися тільки завдяки цим бомбосховищам. Там багато людей було - чоловік 50-60 в одному приміщенні, були з дітками. 

Була жінка, в будинок якої влучили снарядом. Вона прийшла в халаті з немовлям, якого ще грудьми годувала. Ми там нічого не знали, тільки чутки. 

Знаю, що Завод Ілліча бомбили, бо казали, що там є наші військові. Вони бомбили житлові будинки з літаків. Спочатку ми могли виходити, а потім це стало дуже тяжко. 

Сиділи в бомбосховищі без світла, свічок у нас уже не було. Ми там на стільцях спали, хто як. Виходили за водою на криничку під обстрілами, і не знали, повернемося чи ні. Чоловік і син потрапили під обстріл, і я не знала, чи живі вони. Потім бомба попала в дім моєї свекрухи. Залишилися живі. 

Було так: добіг до бомбосховища – живий, не добіг – неживий. Багато людей лежали мертві дорогою до річки. Чоловіки їх ховали, викопували якісь ямки, бо якщо їх не поховати то собаки розтягували людські кістки.

Наші тварини також були дуже перелякані: вони погано реагують на постріли, бо природа не сприймає ці звуки. Так ми пробули там місяць без води і без їжі. 

Купувати їжу не було де. Ми пару разів вийшли з чоловіком, але всі магазини були розібрані. Місцеві люди, серед яких дуже багато алкоголіків і наркоманів, пиячили під обстрілами, сиділи в цих розбитих магазинах. Це було страшно: війна показує кожну людину, яка вона всередині, не тільки зовні. Розумієш, що люди повинні залишатися людьми. 

Що ми їли? Те, що спекулянти продавали. У нас була мука - ліпили один корж в день, робили чай, раз на день щось їли. Там було багато людей, ми ділилися тим, що є. Було важко готувати, бо тільки ти поставив каструлю, а тут летить. Майже не їв ніхто. Головне, що вода була. Так вижили. Я зрозуміла, що без їжі можна вижити якийсь час, а без води - ніяк. Люди в нас хороші, ділилися всім, так і виживали. Складно було, бо не було ліків. Хтось захворів, а чим допомогти? Люди ділилися. 

Ми виїжджали на пару днів до свекрухи помитися, відігрітися. З собою нічого не брали, а виїхати не могли, бо росіяни нас не випускали з цього району. Тільки 28 числа ми змогли виїхати. 

Там був місток зруйнований - його трішки відбудували, і виїхали чотири машини. Наша машина була побита, скла не було, бензину у нас було мало, ми змогли доїхати тільки до села Юр’ївка.

Там я зустріла знайому дівчину, вона нас прихистила на пару днів. Там була закинута зона відпочинку, я там зустріла колег своїх. Але там вже почали приїжджати Z-машини, рашисти переписували населення, і ми втекли – поїхали до Бердянська. Там у нас бензин закінчився, а там продавали його спекулянти по сто гривень за літр. Там також не було газу і світла, гроші з картки неможливо було зняти. 

Мій чоловік був після інсульту, йому стало погано, він був тяжкому стані. Його поклали в лікарню, але там вже були руські. Вони виганяли з лікарні людей, тому що там лежали їхні поранені. 

Я хочу сказати лікарям у Бердянську низький уклін. Вони дуже сміливі, вони відстоювали нас. Нас хотів вигнати один руський, але лікарі відстояли, і тільки завдяки їм чоловік залишився живим. 

Він трішки став на ноги, і через тиждень ми виїхали разом із моїм колегою. Там ми знайшли багато друзів. Навіть з одним виїхали до Запоріжжя. 17 блокпостів проїхали, 13 годин добирались з Бердянська до Запоріжжя.

Там були дуже добрі люди. Син зустрів знайомого і став з ним займатися волонтерством. Ми познайомилися з жінкою, яка здала нам квартиру за комуналку. Я працювала на той час, і по роботі мене перевели в Дніпропетровську область. Мій чоловік працювати більше не може, в нього немає групи. На той час він ще не був пенсіонером, але в нього не дуже в порядку з головою стало: він пережив ще декілька мікроінсультів. Ми жили тільки на мою зарплату. Потім йому дали пенсію, то стало трішки легше. 

У нас є одна проблема – дуже дорого платити за житло. Більшість переселенців віддають свої зарплати за оренду житла, тому нам дуже важко, що в нас зняли по дві тисячі. 

Ми всі працюємо, не ледачі. Зараз ми переїхали в Київську область, містечко Вишневе. Ми з чоловіком і мама з нами. Коли ми виїжджали, мама була ще в окупації. Нам вдалося її по «зеленому коридору» вивезти. Тут орендуємо житло, я працюю, чоловік на пенсії.

Я вірю, що війна закінчиться нашою перемогою, але нам повинні надати зброю, і у нас дуже мало людей. Ця війна дуже потужна і несправедлива, це повинен розуміти весь світ. Мабуть, ми повинні зробити висновки з цієї війни, стати добріші один до одного, спілкуватися. Маємо розуміти, що Україна одна, і не так важливо, хто на якій мові говорить. Я думаю, що війна закінчиться в 2025 році. Дуже хочу повернутися у свій український Маріуполь, я дуже сподіваюсь на це. Нам складно без житла. Але ми дякуємо Господу, що вижили, дякуємо тим людям, які були на нашому шляху. Я також стараюся допомогти кожній людині як можу.