Як і більшість населення нашого міста, ми вимушені були покинути рідну домівку, рідних людей та друзів через початок війни. Це ми переживаємо найбільш болюче… Є щоденний страх за безпеку дитини та себе. Всіх, хто не погоджувався з окупаційним режимом, викрадали та вивозили в невідомому напрямку. Довіри не було ні до кого…
У перший місяць війни в нашому місті відчувалась нестача продуктів харчування. Ми вимушені були стояти у величезних чергах, щоб купити харчі про запас. Ліки у аптеках скінчились у перші тижні. Всередині березня я захворіла на запалення нирок. Доводилось їздити містом і скупляти залишки препаратів у незнайомих людей.
Коли виїжджали з окупації, речей було обмаль. Всі речі, які мали певну цінність і згадку про війну, залишились в окупації… Під час виїзду через пропускний пункт «Василівка» довелося їхати замінованою дорогою, на узбіччях були спалені цивільні автівки, 8 блок-постів з озброєними військовими. Тоді здалось, що дитина перенесла це добре, але по факту маємо різке погіршення зору внаслідок стресу…
