За той час, що Наталія Іванівна провела в окупації, вона бачила чимало зухвалих вчинків російських військових.

Я вчителька фізичної культури в Новоселівській школі. Також була секретарем сільської ради. Жила з чоловіком в селі Федорівка Запорізької області. Чоловік працював в училищі. 

Про початок війни ми дізналися з телебачення. Потім зателефонували знайомі та родичі. Я приїхала на роботу. Мої колеги обговорювали те, що сталося. Усі були шоковані. Потім одна вчителька почала збирати гуманітарну допомогу в Новоселівці. А ми з чоловіком зайнялися тим самим у своєму селі. 

Другого березня бойові дії дійшли до нашого села. Одного дня через нього пройшло в бік Донецька багато російської техніки. Наступного дня ще більша колона пройшла в бік Гуляйполя й Новоселівки. Ми нарахували понад двісті одиниць. 

Через тиждень в наше село приїхали переселенці з Маріуполя. Мій чоловік і директор ліцею допомогли їм облаштуватися в ліцеї. А ми з сусідкою привезли їм продукти. На той час у селі вже не було світла, а в Пологах йшли бойові дії. Сусідні села були окуповані. У нашому селі росіяни з’явилися 27 березня. Вони зайняли сільську раду й Будинок культури. Поставили блокпости по селу. Перевіряли документи. 

Щойно росіяни заїхали – відразу розбили магазини. Вони ламали їх бронетранспортерами: чіпляли троси за решітки на вікнах і тягнули. Танками заїжджали, двері ламали. 

Ті підприємці, які встигли перевезти товар додому, потім продавали його або роздавали жителям села. У сусідньому селі, де я працювала, голова агрофірми й староста сільської ради роздавали каші, борошно, а інколи – і хліб. У Федорівській сільській раді спочатку випікали хліб, а як не стало світла, тоді почали роздавати людям борошно. Поки ми там жили, то з продуктами все було добре. Потім з’явилася гуманітарна допомога. 

Я продовжувала їздити на роботу. Боялася, що росіяни відчинять спортзал і заберуть спортивний інвентар. Так і сталося. Одного дня я приїхала на роботу й побачила, що двері зламані, а спортзал пустий. Окупанти забрали навіть мій одяг, який там був, та медикаменти. Поставили в спортзалі снайпера, а самі спали в школі на матах. 

У нашому селі окупанти вигнали з квартири в центрі багатодітну жінку, бо їм треба було посадити там снайпера. А потім були ротації. Новоприбулі росіяни заселялися в порожні будинки. 

Мій зять був учасником АТО, а я допомагала ЗСУ. Коли стало відомо про те, що росіяни збираються складати списки військових і тих, хто допомагав нашим солдатам, ми з дітьми, їхніми сім’ями, а також моєю мамою і сестрою виїхали до Запоріжжя. Ми поїхали четвертого квітня, а через два тижні до нас додому приходили окупанти з обшуком. Шукали нашого зятя. Зламали замки, побили вікна, усе розгромили. Забрали апаратуру, ноутбуки, телевізори, машину, скутер, всі інструменти чоловіка. 

Мене шокувало те, що окупанти били хлопців, учасників АТО, які залишилися в селі. Грабували й розбивали будинки. Оселилися в будинку моєї сестри. 

У Запоріжжі мої колишні однокласники допомогли нам знайти квартиру. Сюди виїхали мої колеги. Ми працюємо. Допомагаємо нашим випускникам, які залишилися на окупованій території, щоб вони могли вступити на до вищих навчальних закладів. Щойно з’являється зв’язок, ми просимо їх, щоб виїжджали. Там є діти, яких батьки бояться вивозити з окупованої території.  Ми намагаємося допомогти. Дуже шкода цих дітей.