Коли обстрілювали, я бачила, як летіли снаряди. Сусідам дім розгатили. Коли вони стріляли подалі, то ще було нічого, а як стало ледь не через хату летіти, тоді вже я не витримала і поїхала. Бо в погріб лазити в мене дуже ноги болять. Я думала, ненадовго їду, але бачу, що все дужче обстрілюють там. Я в Запоріжжя приїхала, знайшла тут кімнату.

Продукти ще були. Дочка і зять їздили в Оріхів, там усе купляли і привозили мені. А зараз там немає нічого. Магазини зачинені. Дають там гуманітарку, але що з тієї гуманітарки?.. 

Коли я там ще була, то були і газ, і світло. Потім перебили десь трубу, і газу не стало, а світло було. На електричній плитці можна було щось приготувати.

У дочки в будинку і дах пробило, і вікон немає. Де вони будуть жити – я не знаю. Мій дім поки стоїть. Шибок немає, а дах поки що є. Але ж там гупають щодня і щоночі. 

Я не знаю, чи буде мені куди вертатися, чи ні. Не знаю, що далі буде, бо ж так сильно стріляють! У дітей роботи немає. Я хоч пенсію отримую. То я трошки їм виділю, то  вони десь підроблять – ось так і живемо. 

Дочка взяла з собою кішку висловуху. А вдома в нас дві собаки – дворняжка і німецька вівчарка. Ми їх відпустили, вони бігають по двору. У нас великий двір. Ми їздимо періодично їх годувати. Бо тут же я в кімнату не візьму вівчарку.

Ліки приймаю, тому що тиск у мене постійно. Спілкуюся тут із жильцями, а прогулюватися не можу, бо в мене ноги дуже болять. У мене взагалі ліва сторона була паралізована, тому я багато і далеко ходити не можу, переважно в кімнаті сиджу. 

Чекаю щодня на закінчення війни. Може, до кінця місяця щось покращиться. Якби вони не стріляли, а то ж гупають! Я сподіваюся, що до зими повинна закінчитися війна, а якщо - ні, тоді я взагалі не знаю, як далі бути.