Сім’я вчителів-пенсіонерів була вимушена виїхати з дому, тому що окупанти все наполегливіше схиляли їх до співробітництва

До війни ми перебували в селищі Якимівці Запорізької області. Я працюю вчителем, мій чоловік трудиться в селищній раді. Ми на початку війни були вже передпенсійного віку. Діти були дорослі, жили в Запоріжжі.

У перший день війни, ближче до обіду, ми побачили машини в нашому селищі. По трасі йшла російська колона. Вона не припиняла йти. Нам було дуже страшно від того, що їх так багато. Потім почалися вибухи. Вони бомбили Мелітопольський аеродром. І через декілька днів у нас стало доволі багато окупантів. Але ми там прожили ще два місяці, тому що їм було не до нас. Вони просувалися вперед і на нас не звертали уваги. Але весь цей час влада була в нас. 

У нас не було світла в перші дні, не було хліба, не було в людей грошей, банки зачинилися. Ми з чоловіком працювали, і нам було не дуже складно. А багато пенсіонерів не мали грошей. Магазини зачинилися. 

Нам допомагала селищна рада. У фермерів почали брати зерно - його перемелювали і потім роздавали борошно, пекли хліб. І через деякий час ситуація покращилася. 

Всі ці два місяці у нас висів прапор України і над селищною радою, і над площею. Але через деякий час окупанти заїхали в селищну раду і стали викликати людей, які там працювали. Ми, вчителі, ходили по своїх школах і там чергували, щоб ніхто в школу не заліз та нічого не розкрали. А окупанти заходили з автоматами, розставляли своїх людей біля різних входів, а потім всіх збирали в одну кімнату і починали вести розмови. Вмовляли йти працювати на них, переходити на бік Росії. І ми розуміли, що рано чи пізно цей час настане і для нас.

Діти наші постійно казали: «Виїжджайте», але ми вагалися: думали - може, все це ненадовго. Але ми розуміли, що до нас будуть питання, бо ми продовжували працювати на Україну. Ми дійсно за своє життя хвилювалися. І 8 квітня вирішили поїхати. Ми були не одні - була ще моя колега зі своїм сином, молодим хлопцем. 

Виїжджати було дуже страшно. Всі, хто виїжджав у Запоріжжя, потім розказували, що блокпостів дуже багато, що там зупиняли, роздягали людей, перевіряли наколки, оглядали речі. Гроші і коштовності забирали. 

Їхати на Крим ми не хотіли, хоча й казали, що з того боку більш безпечний виїзд. Словом, одного дня ми налаштувалися, вночі списалися з перевізниками, які були волонтерами в Мелітополі і формували колони. Ми всі, хто хотів виїхати, зібралися на площі і вранці поїхали. Дуже хвилювалися, чи не зупинять нас на період комендантської години. Але ми добралися благополучно і з цією колоною виїхали з Мелітополя. 

Дякувати Богові, ми приїхали дуже швидко, якщо врахувати, що люди долали цю відстань у 100 кілометрів 3-4 дні, а деякі - навіть тиждень. Ми всю ніч чистили телефони і ноутбуки, щоб у нас нічого небезпечного там не було. Речей ми майже не брали, а ноутбук узяли, бо думали, що нам доведеться працювати на ньому. 

Коли побачили перший пост українських військових, ви навіть не уявляєте, яка то була радість! Ми готові були тих хлопців цілувати. Ми віддавали їм усе, що в нас було: яблука, цукерки. 

Ми брали з собою багато сигарет, бо нам казали, що на російських блокпостах можна їх роздавати, щоб було легше пройти перевірку, але нам не довелося. І ми вже на нашому посту хотіли віддати цигарки хлопцям, але вони не взяли, і нам довелося все це викинути, бо ніхто не хотів брати. 

У п'ятницю ввечері ми вже були в Запоріжжі. А рано-вранці в суботу нам подзвонили сусіди з нашої багатоповерхівки. Ми виїхали з дому о п’ятій ранку – так, щоб фактично ніхто не знав, що ми виїхали, щоб нас не бачили. І от, сусіди подзвонили і сказали: «Ви нас заливаєте водою». Чоловік відповів: «Нічого страшного, спустіться вниз і перекрийте воду». А потім із цього ж номера сусідів ще раз пролунав дзвінок. Ми взяли слухавку, але то вже був не сусід, а, судячи з говору, якийсь росіянин. Він сказав, що краще нам самим відчинити двері і вийти з квартири. Ці росіяни думали, що ми ховаємося у квартирі і не хочемо відчиняти. Вони стукали в наші двері до обіду. Інші сусіди теж телефонували та казали, що нам двері виламують. 

Росіяни таки потрапили у квартиру: виламали наші двері. Я не знаю, чи брали вони там щось, чи ні. Головне – вони побачили, що нас немає. 

Вони ще раз нам зателефонували і сказали: «Ми ще зустрінемося. Вам же гірше від того, що ви поїхали». Вони сказали, що нам потрібно повернутися. Росіяни поїхали, і сусіди заварили нам двері, поставили їх на місце. Наша квартира ще деякий час була заварена, але торік влітку все ж таки відчинили нашу квартиру і заселили туди людей. Там живе сім'я російського офіцера: він, жінка і двоє дітей. 

Ще в нас був гараж - там стояли «Жигулі», і росіяни тепер їздять на нашій машині, користуються нашою квартирою, нашим майном. Про те, де розташований наш гараж, їм розказали вже інші сусіди. Тепер ми живемо в Запоріжжі, працюємо надалі, але сподіваємося, що зможемо повернутися додому.

У нас довго не було зв’язку, і ми не могли подзвонити дітям: вони не знали, що з нами. А тоді вже росіяни до Василівки доходили і бомбили її. Син однієї нашої вчительки, льотчик, загинув біля Василівки. Тоді ще рідні змогли його тіло забрати, і ми хоронили цього хлопця під українським прапором, незважаючи на росіян у нашому селищі. 

Моя колега, з якою ми виїжджали, приїхала з заходу України. Її син просто ненавидів росіян, і вона за нього дуже переживала, бо він був дуже різкий і міг їм щось сказати. А її чоловік був військовий, але він помер. І вона сказала: «Я більше не можу тут залишатися, бо мій син може щось небезпечне зробити. Я дуже за нього хвилююся, і тому хочу якомога швидше виїхати». Наші діти теж казали про виїзд, коли з’являвся зв’язок. Та ми й самі розуміли, що рано чи пізно доведеться поїхати. І що раніше ми це зробимо, то краще для нас. І от ми зібралися і поїхали. 

Передусім ми хотіли б повернутися додому і подивитися в очі тим людям, з якими ми прожили поруч усе своє життя. Бо багато з них вчинили так, як ми зовсім не сподівалися від них. Наприклад, директорка школи моєї. Вона завжди казала: «Я одна з перших, хто зробив нашу школу українською». Але вона перейшла на бік окупантів, стала працювати на росіян. Ми не чекали такої зради від своїх сусідів, від тих, кого я знала, з ким працювала… Уже минуло понад два роки, а ми досі не можемо собі пояснити, чому вони так вчинили. Невже тільки через гроші? 

Вони вдавали патріотизм, вдягали вишиванки, та насправді виявилися такими гнилими, недалекими, маленькими людиськами! 

Ми віримо в перемогу. Ми віримо в те, що будемо жити в самостійній і незалежній країні. Дуже на це сподіваємося. Ми допомагаємо, працюємо, донатимо – що можемо, те і робимо. Тут, у місті, моя дочка хліб пекла, і його возили хлопцям у Донецьку область. І не тому, що вона пекар, а просто так сталося, що в неї роботи не було – і вона пішла пекти хліб, допомагала. А ще вони возили якісь речі для військових.