Росіяни швидко окупували Херсон, бо зайшли туди з Криму. Спочатку вони вважали його своїм містом і не руйнували. А коли наші війська прогнали їх на інший берег, почали гатити по хатах місцевих мешканців

На початку війни я працював у Каховці далекобійником. Коли нас сповістив хазяїн машини про війну, ми всі тікали, та, як виявилося, не туди. Ми не думали, що росіяни так швидко до нас прийдуть. Якби підірвали мости, то все було б нормально. Я тікав із Каховки на зерновозі з зерном. Приїхали в Херсон, а росіяни і туди зайшли. І почали ми ховатися від них. Дуже погано було при окупантах, люди боялися їх. 

Моя мати живе в селі у сусідній Миколаївській області - там теж окупація була. Нам пощастило, що в селі перебував великий начальник росіян, тож нас не грабували, «ДНРівці» до нас лояльно ставилися. Ми йшли по одній стороні дороги, а вони – по іншій. Та все одно багато негарного відбувалося. Наприклад, два дні тому прилетіла ракета С-300 на вулицю. Добре, що нікого не вбило, але на двадцяти хатах дахи позносило. А так – і Херсон бомблять, і нас потроху… Ховаємося.

У нас усе це було: і вода, і продукти. Росіяни ж думали, що вони тут назавжди, тому дуже Херсон не чіпали. Це зараз вони нас бомблять, обстрілюють будинки й магазини - прилітає нам добряче.

Я знаю, що таке війна, бо я колишній авіаційний технік. Літав транспортною авіацією і був в Афгані двічі по пів року. Завдяки цьому я і моя сім'я живі, бо коли бомблять, я їм кажу, куди тікати і що робити. 

Війна – це дуже погано. Я ніколи такого не очікував. Багато моїх друзів – льотчиків і техніків – просто втекли і не воюють. Слава Богу, що я вчасно пішов із армії. Є маленька образа на Україну за те, що свого часу порізали літаки, залишили нас без улюбленої роботи. А тепер ми за це й отримуємо. От була б у нас зараз авіація!.. Для мене літак був, наче рідний брат. Ми цю техніку дуже любили, а тепер – маємо, що маємо. У нас різали літаки, а американський посол стояв і сміявся. Це було в Полтаві. 

На початку війни я також ходив у військкомат. Мені тоді було 58 років. Але мені сказали: «Коли буде потрібно, ми вас викличемо, а зараз ідіть і допомагайте бабусям дорогу переходити». Я зараз роблю, що можу. Працюю. У мене своя машина – бус, я вожу гуманітарну допомогу. Я, можна сказати, водій у волонтера.

Ми зараз чим можемо, тим і допомагаємо. Але нас підло бомблять росіяни. Раніше не бомбили, бо думали, що Херсон – назавжди їхнє місто. А в нас ще й Дніпро вузький біля порту - от вони через нього і гатять, куди попало.

У нас із роботою взагалі погано. І до війни було погано, бо позачиняли всі заводи, все попродавали та розікрали. Люди записалися на прибирання, бо нас же тут затопило. У нас острів у Херсоні – намивний.  Ще при Катеріни II був ставок, і його накрили. А там був завод будівельний і міст. Я недавно там був. 

Вода спала, і яхти на суші лежать. Ніхто ж не думав, що підірвуть Каховку. На лівому березі досі трупи плавають, люди їх виловлюють. 

У нас тут - крайня точка Дніпра, а потім уже - лимани і море. Ми на правому березі високо живемо, у нас Олешки - як на долоні. Люди навіть бачать, куди влучають снаряди.

У мене діти пізні. Старший син працює в «АТБ» товарознавцем. А молодшому п’ятнадцять, і він уже рік як не ходить у школу. Їжджу до бабусі в село за 25 кілометрів від Херсону. Було телебачення, а зараз перестало показувати. Вони ж у нас у Херсоні підірвали телевишку. У кого антени прості, у тих зовсім нічого не показує, а кабельне наче відновили. Росіяни нам такого накоїли! 

У нас вісім місяців не було ні зв'язку, нічого. Був їхній зв’язок, правда. Хто хотів, той купував їхні «сімки». Вони в нас не дуже звірствували, бо думали, що це їхня територія назавжди. Добре, що наші прийшли і швидко їх звідси вигнали. Ми навіть не зрозуміли, як вони звідси пішли: 10 листопада ще були, а 11-го вже не було нікого. 

Я Ютуб навіть не дивлюся, не хочу. Усе це дуже страшно, я все це бачив. Для мене головне – щоб не прилетіло в нашу хату і щоб діти були живі. Настрою немає зовсім. Дуже багато людей убило, шкода їх. Треба людям допомагати, але потрібні спеціалісти, а я вже старий, мені 59 років. Допомагаємо і ЗСУ, і Херсону, як можемо.

Я сподіваюся, що до Нового року війна закінчиться. Кажуть, що наші добре пішли, ударно. У нас уже на лівому березі чутно, що росіян кудись женуть. Настрій такий у Херсоні, що більше ми місто росіянам не віддамо, більше вони нас так не надурять, як тоді, коли зайшли до нас. Вони ж із Криму зайшли. А потрібно було всі мости підірвати. Якщо знадобиться, то візьмемо зброю і підемо боротися, але Херсон більше не віддамо. 

Після нашої Перемоги онуків буду виховувати. Скільки мені вже зосталося? Уже ж 60 років, можна сказати. То молодь хай планує своє майбутнє, а ми просто тримаємося, а далі – буде видно. Місто живе. Хоча, звичайно, багато людей виїхали. У нас дуже багато колаборантів.