Сіндюков Ростислав, 9 клас, Давидівобрідська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кириленко Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найстрашніше, що могло вигадати людство, – це війна. Вона завжди була десь далеко, за обрієм, у чужій країні, фільмі чи книжці... Але... 24 лютого 2022 року постукала у мої двері. Херсонщина. Правобережжя. Брускинське. Рідне село, у якому народився, виріс і живу зараз, опинилося на  лінії зіткнення майже на початку повномасштабного вторгнення. Перші дні здавалися жахливим сном. Рух техніки (гради, танки, БМП) не давав спокою ні очам, ні думкам.

Усе, що здавалося таким важливим до 24-го, зовсім не турбувало, наче його й не було. Колишнє життя -  мариво, далеке, недосяжне.

У березні почалася окупація. На затишні вулиці, які раніше переливалися дитячими голосами та сміхом, заїхали військові. Страх поселився у кожній родині. Усі були беззахисними перед людьми зі зброєю, які прийшли “освобождать і защіщать от нацистов”. Спочатку думали, що це не надовго. Але час минав, знущання продовжувалися, і моє рідне село завмирало. Знайомі та друзі почали виїжджати “зеленими коридорами” в безпечні місця. Життя, яке я знав, руйнувалося...

Окупанти відчували себе господарями: залякували, перевіряли телефони, погрожували розстрілом, якщо у когось знайдуть військові речі. З часом почали селитися до людей в будинки.

Пригадую, як одного разу до нашої хати   під’їхала БМП. З неї вийшли троє напідпитку, шукаючи ночівлю. На щастя,  наше помешкання їм не сподобалося та й “поживитися” нічим. Ми з мамою майже не спали від вибухів, переховуючись у коридорах, кутках, за дверима. Тоді й дізналися про правило “двох стін". Кожна мить перетворювалася на пекло. Будинок дрижав, руйнувалися стіни, тріскався дах. Не можу забути той день, коли біля двору знову зупинилася велика машина з решітками, на даху сидів кулеметник, який націлився в маму, ще з двадцятеро військових в чорній формі і масках теж тримали зброю напоготові.

Вулиці нашого прекрасного села знищували: пиляли дерева, переривали дороги, копали шанці, розвішували триколори. Але, попри це, у нас залишалися надія і віра.  

З кожним днем війна все більше змінювала мене, вчила цінувати кожну хвилину й секунду. Як добре зараз бути вдома у батьківській хаті, ходити вільно вулицями рідного деокупованого села, спілкуватися з друзями! Хоча і прихистили нас у Кривому Розі, але  почувалися там, на жаль, безхатченками.

Іноді чули докірливі слова за спиною: “Нащо ви сюди приїхали? Вас ніхто не кликав”. Образливо? Так!!! Боляче? Так!!!

У свої чотирнадцять я бачив людську жорстокість і безмежну доброту, підлість і безкорисливість, скупість і щедрість. Бачив, як люди можуть змінюватися. Зрозумів,  що треба цінувати життя і кожну його мить. Хочу, щоб закінчилася війна, ніколи не було страждань, сліз та смертей, і  на всій землі панував мир!  Незважаючи на все, що випало на долю моєї сім’ї, зрозумів: наша українська сила – у єдності і непереможному бажанні жити!