Чернега Ольга, 10 клас, Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г.Шевченка Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Касьян Світлана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Здавалося б, що історія про війну повинна починатися з паніки, відчаю, тривоги… Але ні, мій шлях, те, як ці страшні події змінили мене, «вивернули» та «зшили» знову, беруть свій початок ще до цього. У дитинстві я завжди відчувала себе відкинутою: зі мною часто не хотіли спілкуватися, називали дивною. Скільки поглядів зневаги! Вони, ніби вішали на мене ганьбу – змушували відчувати самотність.

Мені необхідні були друзі, але постійно здавалося, що я втрачаю їх, саме в той момент, коли знаходжу.

На фоні перехідного віку, питання самоідентифікації, відчутті своєї цінності та важливості для когось, ці проблеми з соціалізацією, значно вплинули на мій моральний стан. А той факт, що мені не було з ким спілкуватися, змусив більше часу проводити на самоті з собою та своїми думками: «Хто я? Чому я тут? Заради чого? Які в мене цілі та бажання? Чи є сенс в тому, що я роблю, коли не маю жодного уявлення про свої мрії та майбутнє? Чи навіщо взагалі існувати?».

Здавалося, що я – це лише щось пусте, на кшталт фарфорової ляльки. Ззовні звичність, але всередині – нічого.

Звісно такі роздуми є цілковитою нормою, у кожного в житті настає момент, коли задаєшся питаннями про сутність свого буття. Але я ніяк не могла знайти відповідь. А час ішов, відчувалося, ніби він летить зі швидкістю світла, сміється наді мною, не здатною зробити й кроку.

У сьомому класі, друзі все-таки знайшлися. Я знала їхні плани на майбутнє, думала, що вони нікуди не зникнуть з мого життя, відчувала себе не такою самотньою і в цілому значно ліпше.

Але так тривало не довго. Тоді мені було майже 14. Я сміялася з батьків, які збирали тривожні валізи, заспокоювала подруг, які говорили про воєнну техніку, що проїжджала повз наше місто, сиділа, робила проект «На завтра в школу».

Проте «Завтра» до школи ніхто не пішов.

Дивна річ: всім страшно, всі бігають, панікують, дзвонять, кричать, все довкола крутиться зі швидкістю світла та сміється наді мною, не здатною зробити й кроку. У мені ж немає нічого, абсолютно жодної емоції. «Можливо, я й справді дивна? Чи якась неправильна? А можливо все не так і погано? Померти від ракети? Нічого більше не думати, не бачити, не чути, стати одним цілим з тією пустотою. Нарешті відчути те душевне полегшення, про яке всі говорять перед смертю?». Подібні думки вирували в моїй голові не один день, не один місяць, не один рік. Вони були зі мною відтоді, як з’явилося питання: «Хто я?».

Але саме ранок  24 лютого 2022 року змусив їх горлопанити, наче от-от загориться полум’я, здійметься вітер, почнеться буря – та з’явиться відповідь.

У небі пролетіла ракета. Мої ноги підкосило, а серце впало в п’яти: «Ні, тільки не зараз! Господи, прошу, все ж таки я так сильно боюся смерті! Не важливо як, не важливо ким, де і коли, але я хочу жити! Навіть якщо моє майбутнє буде жахливою каторгою – я хочу її побачити, хочу відчути, хочу пізнати! Хочу ще прочитати безліч книг, навчитись грати на музичних інструментах, намалювати картини, які у всьому світі будуть називатися витвором мистецтва, хочу подорожувати, дивитись на небо та зорі!».

Чомусь прийнято вважати, що дорослішають поступово. Проте людина дорослішає за одну лише мить.

Війна - це той чинник, який змусив, раніше потрібного, подорослішати більшість дітей в Україні. Але, якби парадоксально не було, саме ця жахлива обставина, яка відбирає життя, закопує долі, вбиває мрії – витягла мене. Чесно кажучи, так гидко, від розуміння цього.

За останні 2 роки, я подолала багато труднощів, страхів та переживань, проробила величезну роботу над створенням нового «Я», яке любить, живе, відчуває, творить, має надію та мрії. Я щиро вірю у своє майбутнє, в майбутнє України, у нашу перемогу! І я готова боротися за це!