Мені 69 років, я мешканка Снігурівки Миколаївської області. Тут народилася і проживаю. Нікуди не виїжджала. Були з сусідами у підвалі. Було дуже страшно. Моє майно пошкоджене, дуже важко його на пенсію ремонтувати.
Ми десять місяців були в окупації, у нас не було світла, води. Вже під кінець періодично давали світло. В кого не було банківської карточки, то пенсії не получали, магазинів не було.
Все було потрощене, побите, окупанти в перший день пограбували всі магазини, ходили рилися по хатам. Дуже було страшно і тяжко. Мобільного зв’язку взагалі не було, ми не мали права подзвонити рідним.
Шокувало, що прийшли непрошені гості й вели себе як хазяєва. Перевіряли паспорти, забирали людей, в приміщенні міліції влаштували катівню і били людей. Грабували. Елеватори розгромили і продавали наше зерно.
Ми з сусідами один одного підтримували, допомагали. І чесно скажу, ми просто вірили, що рано чи пізно все це закінчиться. Хотілося б, щоб війна закінчилась поскоріше.
Діти й онуки далеко, хочеться зустрітися з ними. Головне, щоб ми були живі і здорові, наші діти були живі і здорові. У мене є надія, що все відбудується.
