Оксана вивезла з окупації дітей і дуже переживала за чоловіка, бо рашисти, які оселились в їх місті, запросто вбивали людей ні за що

Перший день війни запам’ятався шоком. Ми збирались на роботу, молодшу доньку одягали в дитячий садочок. Потім – страшні новини. Нерозуміння, що робити далі. Зв’язались із дитячим садочком, нам сказали залишати вдома дітей. На роботу теж не пішли. 

У нас в місті війна розпочалась 3 березня – зайшло монголо-татарське іго. Перший день вторгнення ні з чим не зрівняється. Далі був жах, але ми не могли навіть уявити, що таке може бути. У нас хлопці були з Тероборони - вони не настільки були підготовлені, як та орда, що до нас залізла. Вони стояли голі-босі з автоматами, а потім пройшли військові колони, які їхали 40 хвилин не зупиняючись. Коли прорвали оборону, це був жах. 

Окупанти почали мародерити по магазинах і танком підірвали двері, брали що хотіли, а потім наші громадяни виносили все, що після них залишалось. Поведінка свого населення шокувала. Ніколи не очікувала, що люди, які мають достаток, не бомжі і не алкаші, а люди, яких вважали порядними, будуть себе так поводити.

За один день розбили все, що було: аптеки, магазини. Спочатку заселились по окраїнах міста, а потім їх авто трохи вибивали, і вони заселились серед нашого населення. У нас на районі вони заселились в першу чергу. 

Було так: виходиш із дому - стоїть їхня техніка і ходять росіяни. На другому поверсі напроти - склади, вони там ставили свою апаратуру. У двір і вийти було страшно. Дітей ми не випускали. 

Морально нас не чіпали, були там свої заборони: не виходити ввечері, рано-вранці, не ходити більше трьох людей. Окупанти були ввічливі: це не ми, це по нам б’ють, і все в такому роді. Місто почали знищувати з 3 березня, за два дні вже нормального не функціонувало нічого. Розграбовані були магазини, аптеки, потім пішли розрухи по підприємствах. З 3-го по 30 березня ми були з дітками вдома, а потім мені нічого не залишалось, як брати дітей і їхати. Виїхали спочатку ми, а потім наполягли, щоб виїхав і чоловік. 

Ми виїхали 30 березня і приїхали до друзів у Київську область, потім в липні місяці перебрались до Запоріжжя. Дитина має інвалідність, потрібно займатись зі спеціалістами, а в Київській області це було незручно: не працювали ці фонди, і ми не знали, куди звертатись. Ми поїхали до Запоріжжя, бо тут все налагоджено, свої лікарі. Поки ми тут. Дома залишились батьки, наші тварини. Тяжко.

Ми виїхали на третій раз. Перший раз у нас щось не склалось з волонтером:  пообіцяли нас взяти, і не вийшло. На другий день ми з іншими волонтерами вже пройшли блокпости по місту, і на останньому нас завернули через те, що почались обстріли і небезпечно їхати. Виїхали ми на третій день зранку. Заміновані дороги, нова траса - було їхати дуже страшно, бо не знали, чи доїдемо, чи ні. З Пологів доїхали до Оріхова. Оріхів ще був цілий, там стояли наші хлопці, було легше. 

Потім, поки чоловік до нас не приїхав, я була на нервах. Він збирався. Поруч із домом не можна було ввечері вийти. У нас приватний будинок, і коли входиш в гараж, коли темно, то стріляють автоматною чергою, щоб не ходили  в такий час. Чоловік зі знайомими виїжджали колоною з трьох машин і потихеньку доїхали. 

Батьки у поважному віці - їм тяжко все залишити вдома, розвернутись і виїхати. 

Кожен переживає за своє майно, тому що в будинки людей, які виїжджали, відразу заселялись рашисти. Заходили і просто розбивали все, що не можна винести. Де більш благополучні будинки, туди заселялись і жили. Вони продовжують жити і зараз. 

Свекруха каже, що не для того все життя наживала, щоб комусь це залишити. Свекор боїться самої дороги, йому по місту з його вулиці до нашої було страшно прийти чи приїхати; сказав, що як буде. Свекрусі треба в лікарю лягати, вона на інвалідності, але виїжджати не хотіла і зараз не хоче, і можливості немає, тримається за будинок.

Мрію повернутись в рідний дім, все відбудувати, відремонтувати, але обов’язково - до рідної домівки.