Тетяна з чоловіком і дитиною поїхала з міста в село до батьків, коли почалась війна. Але так сталось, що окупанти прийшли саме в те село, де жили батьки Тетяни.

Ми винаймаємо житло в Кривому Розі, а самі з Високопільської громади - село Іванівка. На початку війни ми були в місті: чоловік працював, а я - мама в декреті. Ми маємо доньку, якій виповнилося в листопаді два роки.

Коли почалася війна, нам зранку зателефонувала мама чоловіка з плачем і з криком, щоб ми приїхали до них, тому що почали бомбити міста, особливо великі. У нас же маленька дитина, ми зібрали всі речі, купили памперси, суміші, аптечку для малої, і поїхали до батьків у село.

Спочатку були у моїх батьків в Іванівці. Але через кілька днів російські танки почали під’їжджати до Великої Олександрівки, і чоловік забрав мене до своїх батьків у Новопетрівку. Це село трошки далі від траси, там ми були вже до самої окупації.

В Іванівку російські війська заїхали 13 чи 14 березня. Із батьками ми майже втратили зв’язок. У Новопетрівку окупанти зайшли 24 березня.

Жили ми у великій напрузі. Наша маленька дитина дізналася, що таке «Гради», стрілянина з автомата у дворі. Досі вона прокидається і плаче, мабуть, від поганих снів.

Зараз, звісно, трошки легше, але спочатку було дуже важко. Їсти в нас було що: моя свекруха запаслива людина. Але довго не було світла. Чоловік прилаштувався до акумуляторів, провів світло до будинку. Орки ходили по дворах, перевіряли, що в нас є, чого немає, дивилися, чи є машини. Ми на вікнах писали, що в хаті є діти. Друзі з двома дітками також жили в нас, бо ми мали хороший підвал, а в них не було.

Але прийшов такий момент, коли стало незмога там сидіти: закінчувалися харчі, їжа нормальна була тільки для дитини. Ми все віддавали їй, а самі їли те, що лишалося. До того ж, було страшно від снарядів - ми здригалися від кожного звуку. Боялися, що починають бомбити і треба з малям бігти в холодний підвал.

Коли закінчувалися їжа, памперси та вміст аптечки, ми вирішили виходити пішки.

Це було 19 квітня. Ми встали о п’ятій ранку, взяли найнеобхідніші речі. Нас у місті чекала орендована квартира з нашими речами. Взяли коляску й покотили. Біля селища Архангельського був російський блокпост. Дорога там не асфальтована, багнюка. Нас запитали, куди йдемо. Ми сказали, що до моїх батьків у село Іванівку, тому що в нас закінчилися памперси та суміші для дитини. Вони забрали в нас телефони, щось перевіряли. Я не знаю, що там можна було перевіряти - це звичайні кнопкові телефони. Потім ми прийшли в селище Архангельське до наших знайомих, залишили там коляску, і через річку на човні нас переправили в село Зарічне. Триста метрів, якщо не більше, чоловік на руках ніс дитину, а вона в нас на свій вік уже величенька. Прийшли до тракторної бригади, чекали три, а може, і чотири години. І на тракторі нас вивезли в Кривий Ріг.

У селі Зарічному староста Олександр Тетеря з фермерами організовував новий трактор зі здоровенним причепом. Люди збиралися щодня і їх вивозили рази два на день, переважно з малими дітьми. Коли нас вивозили, було 30 чоловік.

Ми щодня зв’язувалися з рідними у певний час. Це було не дуже просто, адже орки їздили по селу зі своїми апаратами, перевіряли, у кого працюють телефони. До того ж заважали обстріли. Ми домовилися на дев’яту ранку, 12 дня,  15 і 18 годину. Тобто якщо ми не вийшли на зв’язок о дев’ятій ранку, пробуємо о 12 дня і так далі.

З батьками моїми сталась прикра історія. Коли до них 14 березня заїхали буряти та «ДНРівці», батьки ховалися не вдома, а в підвалі кафе, що поряд із нашим будинком. І в той підвал зайшли «ДНРівці» та позабирали в людей телефони.

Одна дівчина писала повідомлення своєму брату, що окупанти тут і що їх дуже багато. Орки знайшли це повідомлення й почали погрожувати розстрілом, лаятися.

Власниця телефону знепритомніла,  вони заметушилися, почали її приводити до тями, якось відволіклися й трохи заспокоїлися.

Моя бабуся теж в Іванівці, їй 67 років, дідусю - 73. Він інвалід другої групи, не ходить. Вони сиділи в підвалі в себе вдома саме в ту ніч, коли заїхали орки. Бабуся розказувала, що почули, як хтось спускається, вона подумала, що наші йдуть, але зайшов «ДНРівець». Вона говорить: «Будь ласка, не стріляйте, у мене чоловік пенсіонер, ми вам не загрожуємо». Він позабирав телефони, покликав мою бабусю в дім і попросив поїсти. А бабуся сказала, що особливо нічого й дати. І він забрав усе, що бачив: і яблука, і хліб. Сказав, щоб перенесли дідуся до хати, а вона каже: «А як я його перенесу? Він же інвалід. Ми вже ніч тут пересидимо. А раптом бомбити будуть». Ці загарбники позабирали в них ковдри і подушки, але одну ковдру залишили, щоб вкрити дідуся, щоб не замерз.

Спочатку мої батьки жили в бабусі, потім пішли до родичів на кілька днів, бо село дуже бомбили. Вони чекали моменту, коли ми з чоловіком і дитиною виїдемо. Батьки хотіли підстрахувати, якщо нам буде потрібна якась поміч. А потім уже й вони виїхали 25 квітня своєю машиною – з бабусею, дідусем і моєю молодшою сестрою.

Зараз ми усі разом. Винаймаємо те саме житло, що винаймали ще до війни. Я працювала в «АТБ», звідти пішла в декретну відпустку. Чоловік теж працював, батьки наші жили всі в селі, сестра зі своїм нареченим їздили то в Польщу, то в Чехію на заробітки, а зараз вони тут.

Будинок батьків майже цілий: там понівечений дах, але їм видавали будматеріали, і його залатали. А ще він без вікон - їх позабивали якимись матеріалами. Тато повернувся додому, працює у фермера, відновлюють фермерське господарство. Мама з нами тут, у місті. Нам від організації, здається, «Карітас» приїздили міряти вінка - безкоштовно будуть вставляти. Але і в сараї, і в конюшні, і в гаражі повністю даху немає, паркан зруйнований. У бабусі у дворі було дві хати. В одній вони жили з дідусем, там дах майже цілий, але немає вікон. А в іншій, новій хаті – ні даху, ні стін, бо було пряме влучання. У хаті чоловіка в Новопетрівці пряме влучання у веранду, немає вікон, немає даху на сараї, на конюшні. Дуже багато прильотів у двір було, великої біди наробило.

В Іванівці у батьків є електрика, підключили ще до Нового року. У них пічне опалення, дрова вдома є, видавали кому потрібно. Щоб зварити поїсти, привозимо газ у балонах. У нас у Новопетрівці ж залишалася свекруха, їй 75 років. Вона 19 липня переправилася через річку, а потім – на трактор із причепом. Так у неї немає електрики досі, а дрова їм теж видають на пічне опалення.

Я дуже надіюся, що в річницю від свого початку війна скінчиться, але це все не так просто. Нам дуже шкода хлопців у Бахмуті, на цій стороні Донеччини. Дуже прикро, коли слухаєш перехоплені розмови росіян зі своїми сім’ями. Страшно чути, що вони кажуть про українських дітей.

Коли ми були в окупації, у нас не було жодного зв'язку, ми не знали, що відбувається насправді. Слухали "сарафанне радіо" – хтось десь прочитав новини й переказує. І в нас завжди була надія: два-три дні – і наші прийдуть, трошки почекаємо – і будемо виходити. Після такого тяжкого досвіду ми боїмося чекати якоїсь дати, тішити себе пустими думками. Вона буде, наша перемога, просто потрібно, напевно, трошки почекати. Ми надіємося на все найкраще. Бог усе бачить, перемога буде нашою.