Я жив у Бериславському районі якраз на лінії розмежування орків і наших. Я на цій лінії був в окупації. Їжа була, електрика, газ. Присутність окупантів найбільше дошкуляла. Вони можуть у будь-яку мить прийти та забрати з кінцями. Присутність їх мене дратувала. Вони їздили по вулиці з літерою «Z». Я намагався менше з ними спілкуватись. Спілкувався, як вони заходили у двір шукати диверсантів чи «віджимати» щось.

Як крили мінометами, я вчасно впав, бо осколки над головами літали. Я поховав батька в травні, а мати вже була слаба через нерви та хвилювання. Орки в нас переночували. Вони, як звичайно, п’яні були. Машину я зламав, щоб не забрали, а ввечері полагодив, бо я знаюся на машинах. Завантажили речі в машину, їжу, і рано-вранці сусід відчинив ворота і махнув рукою, щоб я виїжджав із двору. 

Потихеньку по своїй вулиці проїхав, бо там були з ночівлею орки. Я під’їхав до нашого блокпосту в сусідньому селі, і солдати мене довели до вільної території. 

Вже село наше звільнили, і я навідуюсь туди, як є бензин. Людей просив, щоб годували собак, курей. Там розбомблено все. Обгорілі стіни стоять, курей немає. Собачки залишились і живуть на території. Коли я приїжджаю, то підгодовую, а так – прошу сусіда. Він вдома не живе, але в селі знаходиться, то він їх підгодовує. 

Я думаю, взимку війна закінчиться. Поки майбутнє не уявляю ніяким. Житла немає, я зараз квартиру винаймаю. Просто люди хороші трапилися, я тільки за комуналку плачу. А якби орендну плату платити, я б не потягнув. Роботи в місті немає.