Мені 39 років, доньці - одинадцять. Був чоловік, але загинув у ДТП два роки тому. Є мама і тато в Херсонській області. Я вже 20 років живу в Кривому Розі, працюю соціальним працівником у територіальному центрі.

24 лютого подзвонила мені подружка і сказала, що почалась війна. Звичайно, був шок, я думала, що це неправда. Були здивовані, засмучені, що таке сталось. 

Оскільки я соціальний працівник, то літнім людям допомагаю з доставкою продуктів, медикаментів. Бо не кожен може вийти з дому. Найтяжче було, коли починались сирени, зачинялись магазини, аптеки, не було можливості сховатись у бомбосховище. Ми залишалися просто неба і не знали, чого нам очікувати. І зараз не знаємо. Це найважче. У мене така професія, що весь час потрібно ходити на відкритому просторі. 

Відключали декілька разів світло, не було тепла, опалення і води. Треба все пережити. Наші захисники, наші хлопці в тяжчих умовах перебувають. 

Батьки на окупованій території були в Херсонській області, але 27 квітня ми з сестрою їх забрали сюди, вони були тут. 

Коли деокупували декілька областей, районів, батьки вирішили повернутись додому, приводити до ладу хату. Мама то туди їде, то до нас повертається. 

Ми батькам допомагаємо. Передавали гуманітарку, тому що у них не працюють магазини, все розбите. Збиралися з односельцями, машина приїжджала в певні дні, і ми чим могли, допомагали: і фінансово, і закупляли продукти в АТБ, і передавали гуманітарну допомогу. Зараз волонтери туди їздять, уже можна туди добратися. Возять гуманітарку. Працюємо, живемо і чекаємо закінчення війни, чекаємо перемоги. 

Хочеться, щоб війна закінчилась завтра, а краще – сьогодні, але все залежить і від хлопців наших, і від нашої допомоги. Ми об’єднуємося і допомагаємо їм. Хочеться, щоб всі були здорові та щасливі. І щоб так було надалі.