Південь України росіяни окупували дуже швидко і зовсім без опору. Зайнявши села, вони поводились так, що люди боялись вийти з будинків

24 лютого близько п’ятої ранку ми прокинулися від того, що над будинком пролетів винищувач, було дуже гучно. До вікон побігли дивитися. У нас село невеличке, там зазвичай тихенько, а тут – такі звуки. Коли я збиралася на роботу, а дитина – в школу, в батьківському чаті почали писати, що дітей не треба відправляти до школи. Потім дирекція школи написала, що навчання буде дистанційним тимчасово. Всюди в новинах писали про повномасштабне вторгнення. 

Я, доросла людина, думала, що в нашому світі вміють усі домовлятися. Яка війна і стрілянина можуть бути? Думала, що це вирішиться за лічені години: всі домовляться, і все буде прекрасно, ми житимемо мирно і спокійно. 

25 лютого ввечері мені зателефонував батько моєї дитини, мій колишній чоловік, який служив у ЗСУ. Він сказав: «Оксано, почалася війна, нас бомблять». Прилітало недалеко від нього, його контузило. Він переживав за нас із донькою і казав, щоб ми не виходили з дому й якомога швидше виїжджали. 

Люди ринули до магазинів скупляти товари на перший час, і ми закупили не так багато: дві пачки макаронів, дві пачки крупи. Але у нас в селі були і картопля, і закрутка якась. 

Складнощів із їжею ніколи не було. Також було багато дрібних підприємців, які тримають магазини в селі. Вони вже під час окупації, коли був блокпост у Василівці, іноді намагалися з'їздити до Запоріжжя, щоб закупити товар. Вони продавали товар за українські кошти і, поки був хоч якийсь зв’язок, можна було скупитися карткою. 

Взагалі, спочатку були проблеми з хлібом. Мені здавалося, у XXI столітті таке неможливо, але за однією хлібиною треба було о п’ятій ранку їхати до магазину і займати чергу. Хліба на всіх не вистачало. Потім з’являлися інші люди, які намагалися на цьому заробити: продавали буханку хліба по 50 гривень. А в людей не було іншого виходу, тому вони купляли. І сіль по 100 гривень, і туалетний папір по 100 гривень. Начебто, звичайні речі, але без них неможливо жити, тому люди купували.

Окупанти зайшли в наше село 27 лютого. Місцева влада українська ще діяла на той час, але вже обмежено. У нас окупанти розстріляли людину, яка не дала проїхати танку. Поки я була в окупації, то майже не виходила з дому, тому що було лячно. Слава Богу, ми відбулися лише страхом. 

Страшно було засинати. У мене є дитина, і я боялася, що в якийсь день чи ніч можуть прийти у двір окупанти і щось зробити. Багато хто говорив, що вони ходили по дворах і вишукували молодих дівчат. 

Це дуже лякало. Коли дивилися новини з Київської області – з Гостомелю, Ірпеня, Бучі, як ґвалтували дітей – це було найстрашніше. А потім – сам виїзд. 

Моя дитина ходила в перший клас, а з початку війни потім пів року діти не навчалися. Нас намагалися змусити йти в російську школу. Я цього не хотіла, тож вирішила виїжджати. І виїхала вчасно. Тоді ж пропускний пункт у місті Василівці діяв, блокпост окупантів там був. А через тиждень після того, як ми виїхали, в школі, в яку ходила моя дитина, був новий директор. І вже за списком дітей, котрі навчалися в школі,  не випускали.

Ми чотири дні стояли в заторі, і тільки на четвертий вечір виїхали. А коли виїжджали, наші речі оглядали, нас обшукували окупанти. Моя дитина стояла та плакала, тому що поряд із нами оглядали машину, і окупант людині приставив автомат до голови. Щоправда, нас таке оминуло. Моральний тиск із боку окупантів був. 

А коли ми виїхали в «сіру зону», почалися вибухи. Ми їхали з друзями, у них також маленька дитина була. 

Мені товариш мій, водій, сказав: «Якщо поряд вибухне – відчиняй двері і викидай Богданчика. Машини не шкода, головне – життя». Поки ми проїхали сіру зону, у мене пів голови посивіло.

Зараз ми в Запоріжжі, тому що це недалеко від дому. Ми взагалі дуже домашні. І тут є деякі рідні, мій колишній чоловік нас підтримує. Він до серпня перебував на військовій службі, постійно приїздив то покупатися, то приготувати поїсти, тому що не завжди в них вистачало часу готувати на полі бою. Звісно, і ми його підтримували. 

У жовтні минулого року, 2022-го, коли були масові обстріли, коли щодня руйнували будинки в Запоріжжі, ми на тиждень виїздили з міста, а потім знову повернулися. Я тут працюю, маю коло спілкування, коло підтримки, тому ми тут.

Раніше за кордоном працював мій дядько - він із березня 2022 року мені пропонував туди поїхати, але я не виїхала. Крім того, мої батьки і сестра молодша перебували в окупації - не хотіли залишати будинок, але торік восени вони все ж таки виїхали і зараз живуть за кордоном. Вони також пропонують поїхати до них. Я їх дуже люблю, вони – моя найкраща підтримка, але звідси ближче до домівки, тому я не хочу. 

Мене зворушує підтримка навіть не близьких, а чужих людей. Моє життя кардинально змінилося. Я приїхала до Запоріжжя, у чуже місто, знайшла роботу, працюю в чудовому колективі, і якраз колектив мені заміняє родину, яка була завжди поряд. Я ходжу на роботу з дитиною вже другий рік, і весь колектив мене підтримує, ніхто не заперечує в цьому, тож для мене це – найбільш зворушливе, це те, що допомагає мені триматися.

Хотілося б вірити, що війна закінчиться якомога швидше, і я вірю, що вона закінчиться перемогою. Але найбільше мені хочеться, щоб хлопці, які потрапили в полон, повернулися додому. Це дуже болюче питання і важке. Щоб хлопці, які зазнали травм, якомога швидше лікувалися. Також хотілося б, щоб держава їх підтримувала якнайбільше, тому що, на жаль, підтримки від держави не так багато.

Найбільша моя мрія – щоб закінчилася війна, території були деокуповані і я повернулася додому, щоб повернулися з полону мій брат і дядько. Це моя найбільша мрія, і більше мені нічого не потрібно.