Родині з дитиною було небезпечно залишатись в окупованому селі, терпіти обстріли і знущання рашистів. Але й виїхати з окупації виявилось нелегкою справою

Моє село розташоване в 30-кілометровій зоні біля Запорізької атомної електростанції. Ранок почався з того, що над нашим будинком пролетіли перші ракети. Я збиралася на роботу, але директорка школи, в якій я працюю, надіслала повідомлення: «Сьогодні ми не працюємо, залишаємося вдома. В Україні почалася повномасштабна війна». 

В селі був аврал із продуктами харчування, з бензином і з водою. Шокувало найбільше те, що 24 лютого почалося російське вторгнення, а 27 лютого моє село було вже в окупації. Через нього проїхали тисячі одиниць військової техніки. У перші дні росіяни нам говорили, що вони нас звільняють. Від мирного життя вони нас звільнили. Потім вони почали жити серед нас, ходити в ті самі магазини, в аптеки. 

В магазинах вони нам заявляли: «Нам платять гроші за те, що ми вас вбиваємо». Оце найбільше шокувало на той час. 

Вони здійснювали провокації по селу, обстрілювали. Ми, бувало, і днювали, і ночували в підвалах. Тому вирішили виїжджати з окупації, бо далі там перебувати було дуже небезпечно. 27 квітня 2022 року ми виїхали звідти. 

Було дуже складно. Дорога до Василівки і на Запоріжжя, яку називають «дорога життя», на той час була закрита, і нас не пропускали. Тому ми виїжджали через інші населені пункти, через Токмак. Ми подолали 27 чи 28 російських блокпостів, і на кожному нас перевіряли, навіть дитину, оглядали телефони, багажники, бардачки. Був максимальний психологічний тиск на нашу родину, але, дякувати Богу, ми виїхали. В Оріхівській зоні потрапили під обстріл, було емоційно дуже складно.

Приємно було побачити жовто-блакитний прапор і відчути підтримку нашої держави. Було багато волонтерських організацій, які надавали допомогу: і ковдри, і постільну білизну, і продукти харчування, і фінансову підтримку. 

Нас не залишили в скрутний час зовсім без нічого. І психологічну підтримку волонтери надавали - це було приємно.

Ми виїхали з окупації, і чоловік відразу пішов до лав ЗСУ. Він уже другий рік захищає нашу країну. Я постійно переживаю за нього. Ми перебуваємо в Запоріжжі, а це прифронтова зона, тут постійно сирени. Складно те, що дитина росте без батька. У мене в окупації залишився тато, якого я вже майже два роки не бачила і не знаю, коли побачу. 

Я вірю, що настане день, коли ми почуємо слово «перемога», коли деокупують наші території, села і містечка. Я думаю, що таке майбутнє в нашої України.