Хижняк Яна, 11 клас, Комунальний заклад "Вовчанський ліцей №3 Вовчанської міської ради Чугуївського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щербина Любов Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моторошно знову згадувати всі події, страх від пережитого, страх за своє майбутнє та майбутнє України.

24 лютого 2022 року. Я навіть не підозрювала, що з цієї дати моє життя зміниться назавжди, я стану зовсім іншою людиною, втрачу спокійне життя  й близьких людей.

Приблизно о четвертій ранку  я ще спала в своєму ліжку, але раптом  земля затрусилася, почувся якийсь гул, вибухи.  Підхопилася мама, потім вся родина , а гуркіт все наближався. Ми були дуже налякана та розгублені. Коли сонце вже піднялося, у вікно я побачила, як повз будинок проїжджала колона російської техніки. Це дуже страшно. На щастя, незлічена колона пройшла повз наше місто, залишивши його неушкодженим.

Коли техніка виїжджала з Вовчанська, дорогою розстріляла машину просто за те, що водій не зупинився, бо їхав додому з нічної зміни, не знав нічого, не розумів, що відбувається . Так і загинув.

Полиці в магазинах були порожні, скупили жителі всі запаси та ховалися по домівках. Ми гуртувалися та трималися разом, слухали новини, ділилися їжею, підтримували один одного. Саме спільний страх та ситуація, в яких ми знаходились, об'єднували та робили нас сильнішими.

Наступного дня в центрі міста підняли російський прапор, окупанти розгулювали на наших землях, наче були в себе вдома.  

Ще до того, як нас відрізали від мережі, я змогла зв'язатися зі своїм близьким другом.  Він умовляв  мене виїжджати до нього, бо дуже близько від кордону з росією. А я наполягала, щоб він їхав з Харкова до нас. Списувалися ми з ним останній раз увечері 18 березня, сказав, що наступного дня приїде.  Минали дні, від Єгора ні слуху  ні духу.

Через тиждень мене сповіщають про те, що боялася почути більше всього: «Загинув Єгор, ворожа ракета влучила в багатоповерховий будинок,в якому він жив»

У місті підірвали всі мости, воно стало, як острів, без зв'язку, їжі та світла. Але життя продовжувалося, почав працювати базар, де можна було купити – дуже дорого!!- хоч якісь продукти.

Одного літнього дня, я їхала з центру міста додому  на велосипеді. Тоді я вперше побачила, як вибухають ракети. Прильоти були близько  - 500 метрів від мене.

Пам'ятаю той день, пам'ятаю той страх, наче проживаю це знову. Ударною хвилею мене збило з велосипеда, поряд нікого не було, тому мені довелося подолати щойно пережитий стрес та їхати якомога швидше додому, не знаючи, чи доберуся я живою.

12 вересня  2022 року. У цей день нас визволили українські військові. Не передати словами, як я була рада знову бачити піднятий український прапор, наших хлопців-захисників. Ми вже були впевнені, що лихо нарешті закінчилося, та ми знову заживемо, як і раніше.

Але нашому місту та вовчанам доля принесла гіркі плоди...Країна терористів почала обстрілювати Вовчанськ, кожного дня хтось гинув. Місто поступово перетворювалося  на руїни, хоча зовсім недавно було прекрасним та багатим.

Я пам'ятаю, як в день ще теплого вересня тишу перервали чергові  свисти ракет.

У той день я ховалася під диваном та горою подушок. Тремтячи від гучних вибухів, я подумки молилася, а на столі вже лежала записка "Знайдете мене під диваном".

У  той момент я була готова прийняти свою долю, єдине, що турбувало мене, це те, що вмиратиму болісно.

Не могли ми терпіти це жахіття й надалі  та покинули свій рідний дім. Виїжджали зі сльозами на очах, але надією, що ми повернемося, неважливо, коли. Я жила нею, допоки Вовчанськ повністю не зрівняли з землею. Протягом двох років намагаюсь йти вперед та тягне мене туди, звідки я прийшла. Як би довго  не прожила, та як би не склалося моє життя—поховайте мене там, де в спокої та мирі виросла Я.

Нещодавно до мене приходив уві сні дідусь. Тремтів весь та ледве стримував сльози... Навіть і до покійних клята росія дісталася .

Перетворили рашисти місто на величезне кладовище, де поховані життя, місто та мрії кожного вовчанина.