Ігор Володимирович жив зі своїми рідними у місті Токмак Запорізької області. Після окупації міста російські військові запропонували йому співпрацювати. Для Ігоря Володимировича така пропозиція була неприйнятною, тому він разом з сім’єю виїхав у Запоріжжя

Мені 51 рік. До 2017 року я з дитиною, дружиною і її батьками жив у Донецькій області, за одинадцять кілометрів від Волновахи. Потім переїхав з ними у місто Токмак Запорізької області. 

Вранці 24 лютого зателефонував син і сказав, що почалася війна. Коли російська армія ввійшла в місто, ми більше не могли почуватися спокійно. Я держслужбовець. Після того, як окупанти прийшли до мене з пропозицією співпраці, довелося залишити Токмак. Щоправда, не одразу, бо потрібно було вирішити деякі робочі питання. Ми виїхали на Зелені свята.

Війна почалася ще в 2014 році. Те, що зараз відбувається, – це її продовження. Я розумів, що таке станеться, але не очікував, що вже в лютому цього року.

Усі події війни проходять через наші душі. Мій син воював під Маріуполем, отримав поранення. Брати дружини воюють. Багато друзів померли.

Коли Маріуполь був оточений, я взагалі нічого не знав про сина. Не передати словами, як я зрадів, коли дізнався, що він живий. У брата дружини специфіка служби така, що він дуже рідко виходить на зв’язок. Інколи ми й по двадцять днів не маємо жодної звістки від нього. 

Зупинилися в Запоріжжі, тому що ми з дружиною тут працюємо. Син під час евакуації з Маріуполя забрав мою маму. Тепер вона поряд зі мною. Я не бачу сенсу їхати далі. Війна всюди. Я чудово розумію, що лінія фронту дуже близько, проте нікуди не планую переїжджати. Моя сім’я біля мене. Ми живі, можемо дбати про себе та інших. Це найголовніше. Гірше вже не буде – тільки краще.

Мої плани на майбутнє – жити й працювати. Головне, щоб усі хлопці повернулися додому живі та здорові. А потім розпочнемо відбудовувати країну. Хочеться, щоб швидше настала перемога. У нас попереду ще багато роботи.