Вивезти українське добро росіяни не встигли - ЗСУ їх розгромили разом з речами на відході від Снігурівки

У Снігурівці мешкаю. Я пенсіонерка. Мені 61 рік. У мене є син, невістка та онука.

24 лютого я збиралася в стоматологію. Ввімкнула телевізор і дізналася, що росія обстрілює Україну. Стало так моторошно! Але я не усвідомлювала масштаби того, що відбувалося. Коли приїхала до лікарні, побачила, що люди бігають, роблять запаси ліків.

Нас окупували. Було страшно. Поряд з нами стояла російська техніка, жили окупанти. Нас шокували цілодобові обстріли та гнітюча атмосфера.

Ми тут прожили багато років, а почувалися так, наче не вдома: від усього ховались, усього боялись. Окупанти ходили по хатах і все перевіряли.

Бувало й таке: коли наші росіян дуже бомбили, вони починали мститися і стріляти по наших хатах. І таке ж неможливо було передбачити. У нас зникло все: світло, вода, зв'язок. Ми намагалися по радіо хоч якусь нашу хвилю спіймати, щоб послухати новини. Усі переживали, нам так хотілось, щоб наші воїни просувалися вперед. Потім ми навіть думали, що про Снігурівку вже забули, бо вісім місяців не було жодних змін. Окупанти всім казали, що вони тут назавжди. Ми, звісно, не вірили, чекали наших, але морально дуже тяжко було.

Майже не було харчів. Перебивалися якось. Дякувати Богу, що нам фермер Іван Сергійчук допомагав - ми в нього на базі могли картоплі набрати, цибулі. Він готував це все для посадки, та коли почалася війна, допомагав людям. Завдяки цьому ми не померли з голоду, тому що гуманітарки практично не було, харчів не було де придбати.

Така була обстановка, що не хотілося вже й жити. Під кінець окупації мене не лякали навіть обстріли.

Перед тим як втікати, росіяни ходили по хатах, забирали все, що хотіли і казали: «Усі виїжджайте, бо тут буде місиво». Їхні керівники поїхали, і вони тут безчинствували. У ту ніч, коли вони пішли, нам було видно, як вони вантажили награбоване в машини. Виїхали, і їх там наші розбомбили. Туди їм і дорога.

Того вечора коли це все було, я в сина ночувала. Він сказав: «Мамо, щось незрозуміле робиться. Не йди додому, залишайся в нас. Щось ті росіяни бігають, кричать, танки гудуть…» Я залишилася. Ми сиділи і дослухалися. Потім почалися пожежі на нашій вулиці. В одному місці підпалили машину, в іншому, недалеко від нас – будинок. А зранку я вийшла з двору, щоб піти на свою хату глянути.  Дивлюся – стоять двоє росіян. Вони п'яні були, то й залишилися. Наші їх потім у полон забрали. А згодом ми почули по радіо, що ВСУ заходять. Нашій радості не було меж!

Пережите далося взнаки. Онучку ми до психолога водили, бо ці вибухи і стрілянина зовсім поряд були.

Були такі ситуації, коли прямо на нас летіло. Ми тоді в підвал ховалися і собаку з собою тягнули. Сиділи там, трусилися, перемерзали. Тепер нерви зіпсовані, хвороби загострились, усе болить.

Ми вже й підзабули ті жахіття, але нас знов почали обстрілювати. Такий був переляк, так гучно було! Усе світилося. Багато було пострілів. Серце калатало. Я між двома стінами присіла й не знала, куди бігти. Подзвонила дітям, спитала, що робити, вони мені сказали, щоб сиділа на місці. Пізніше я дізналась, що під час того обстрілу дві школи розбили. Люди постраждали і загинули.