Мені 51 рік. Я мешкала в Маріуполі. Вранці 24 лютого збиралася на роботу. Увімкнула новини. З них і дізналася про початок війни. Поки чекала автобус на зупинці, почула гучний вибух з боку аеропорту. Було дуже страшно.

Батьки і брат також жили в Маріуполі. Мама погано пересувається. Ми залишалися в місті до червня. Було складно знайти транспорт, щоб вивезти батьків.

Ми сиділи у підвалі дев’ятиповерхового будинку. Окупанти обстрілювали його. Сталася пожежа. У підвалі нічим було дихати від диму.

Води було обмаль. Ми дуже економно її використовували. Довелося брати гуманітарну допомогу від окупантів, щоб було чим годувати батьків.

П’ятого квітня хтось вибив двері у наш підвал. Хлопці збиралися вийти розпалити вогнище. Один із них підійшов до дверей, щоб узяти дрова – і росіяни застрелили його двома пострілами з автомата. Це був перший випадок, коли людина загинула на моїх очах.

У сусідньому будинку повісилася жінка. Діти не пускали її у підвал – вона залишалася у квартирі. Коли росіяни обстрілювали будинок з танків, вона не витримала й наклала на себе руки.

Мені важко сказати, що гірше: побачити мертву людину чи зруйноване місто. Я була шокована руйнуваннями, які побачила, коли вийшла з підвалу. Ніколи в житті не думала, що таке може статися з Маріуполем.

Ми виїхали в Одесу, бо тут мешкають наші родичі. У них була вільна квартира. Зараз ми з батьками й братом живемо у ній. Вірю, що війна закінчиться в цьому році і ми повернемося в Маріуполь.