Мені 44 роки. Я з дітьми жила у Херсонській області. Донька навчалася у фізико-математичному ліцеї у Херсоні. 24 лютого мало відновитися навчання після карантину. Напередодні я відвезла її в місто. Наступного ранку прокинулася від вибухів. Одразу поїхала по доньку. Дорогою бачила дуже багато військової техніки. Я не знала, чия вона. Коли приїхала в Херсон, дізналася, що росіяни розбомбили наш аеропорт. У магазинах і на заправках були великі черги. До автозаправки під’їхав автомобіль, у якому був поранений військовий. Я запитала в нього, до чого готуватися, але він і сам не знав відповіді на це питання.

Я забрала доньку і повернулася з нею додому. Невдовзі дізналася, про обстріли Каховської ГЕС і про те, що в одному із сусідніх сіл постраждали люди під час удару по ринку.

У перші дні війни у магазинах все розкупили. Товари привозили, але у значно меншій кількості, ніж раніше. Ціни зросли. Згодом ситуація стабілізувалася: відновилося постачання продукції і її вартість стала нижчою. Спочатку завозили продукти з Кривого Рогу, а коли дорогу до нього перекрили, – з Мелітополя. Зрештою і той шлях став недоступним. Тоді у селі з’явилися російські продукти з Криму. Вони коштували дорого і були несмачними. Ми не купували їх.

Ми вирощували городину. Планували зимувати вдома. Однак, з’явилися винищувачі. Щоранку були ракетні атаки. Потім у село зайшли окупанти. Вони ходили по домівках і шукали учасників АТО.

Мій син – учень одинадцятого класу. У нього була військова форма, необхідна для уроку. Довелося її спалити і сховати всю українську символіку, що була вдома. Ми плакали, коли приїхали в Запоріжжя й побачили українські прапори.

Нас вивезли волонтери. Спочатку до Запоріжжя, а через три дні – у Яремче. Ми живемо тут удев’ятьох: я, діти, мама і дві мої сестри. Чоловіків у нас немає.

У нашому селі ще багато людей залишилося. А в ті будинки, з яких виїхали мешканці, заселилися чужинці. Багато будинків окупанти пограбували. У деяких односельців забрали автомобілі.

Поки росіян ніхто не чіпає, вони не застосовують силу, а коли наші військові намагаються вигнати їх із села, то окупанти ґвалтують і вбивають місцевих жителів. А ще обіцяють спалити село, якщо їм вимушено доведеться залишити його.

Односельці живуть без світла, води, зв’язку. Не виїжджають, бо дорога в Україну вже закрита, а в росію не хочуть. Сподіваються на те, що українські війська підійдуть ближче і з’явиться змога виїхати в бік Кривого Рогу. У селі залишилися наші родичі. Востаннє вони виходили на зв’язок 17 жовтня. Я не знаю, як вони переживуть цю зиму. Там дуже тяжко. Скоріше б прийшли наші війська і звільнили хоча б правий берег.

Війна змінила наші погляди на життя. Раніше хотілося облаштувати оселю й залишити дітям у спадок якесь майно. А зараз у нас є лише кілька валіз з речами, але ми радіємо кожному дню й тому, що залишилися живі. Вдячні за те, що є де переночувати і що поїсти.