З родичів у мене залишився тільки старший брат. Коли Краматорськ почали сильно обстрілювати, я виїхав в Тернопіль.

Війна для мене почалася несподівано. У нас були обстріли. Я перебував у квартирі брата. Він жив поряд з СБУ, тому туди намагалися поцілити. Коригувальників там вистачало.

Були постійні обстріли, ракети залітали. Потім їх стало менше, тому що ППО їх збивала. Звичайно, деякі долітали.

До того ж, окупанти нас обстрілювали касетними боєприпасами.

Найбільші труднощі – те, що під час війни дуже виросли ціни, і не можна було виходити вночі через комендантську годину. Я уже давно не працюю, тому що у мене була виробнича травма.

Шокувало, що на росію дебілізм напав. Таке враження, що тих рашистів з лісу повиловлювали: мародерять, тягнуть все підряд – і білизну, і шкарпетки. Ведуть себе, ніби мавпи.

Я виїхав евакуаційним автобусом спочатку у Покровське, а потім нас посадили на потяг, повідомили – хто куди їде, так я потрапив у Тернопіль. Тут є повітряні тривоги, але жодного разу нічого не вибухало.

Я б хотів жити десь поближче до заводу, зміг би ще працювати на благо нашої країни.