Це був ранок, і я готувалася на роботу. Працюю на Запорізькій атомній електростанції понад 20 років. Вся моя родина віддала найкращі роки нашій українській станції. Потім отримала смс з групи, де зареєстрований весь бухгалтерський відділ, від співробітниці-пенсіонерки, яка поїхала провідати дітей в Америці. Не забуду її слів: "Дівчатка, це правда?". Спочатку я не зрозуміла, але потім інша подруга написала, що у Києві почалися вибухи, розпочалася війна. Проте ми всі пішли на роботу. Я чула, як десь далеко лунали вибухи, і це здавалося справжнім кошмаром. Я все одно вірила, що окупанти не зайдуть до Енергодару, адже це велика атомна станція у світі, і в нашому місті не можна було робити "шум". Проте, на жаль, я помилилася.

Вони вторглися танками (300 одиниць), і всю ніч наші хлопці, які захищали станцію, відстоювали її. Але їх було дуже багато, і моя родина провела ніч в коридорі. Дуже боялася, що станція може вибухнути, і нам вже нічого не допоможе, особливо нашим дітям, які ще не бачили життя. На жаль, загинули молоді хлопці-захисники.

Після цього розпочалося пекло: не було хліба, борошна, яєць... Люди бігали від магазину до магазину, але безрезультатно. Ми продовжували ходити на роботу, але це було, наче на каторзі. Окупанти почували себе господарями, а до машин були прикріплені міни. Робітників не відпускали додому, їх катували, забирали і відпускали, і люди почали зникали. Останнім став воєнний «освободітєль», який підійшов до моєї 14-річної доньки. Тоді ми вирішили виїхати з мого найкращого міста, з моєї Батьківщини.

Я закликаю всіх людей світу: ВСТАНЬТЕ! Якщо ми не боротимемося, може статися велике лихо, і ваші діти теж постраждають.

Ми жили надією на повернення до стареньких батьків і бабусі, яка жива у свої 93 роки. Вона сказала, що не покине цей світ, не побачивши мене.

Ми зіткнулись з проблемою пошуку їжі, особливо хліба та борошна. Це було страшно, коли ви не знаєте, чим нагодувати своїх дітей.

Ми живемо разом з родиною, і це єдине, що робить наше життя трохи кращим. Але це не життя, це виживання, оскільки все, що ми заробляємо, йде на оренду квартири, яку ми маємо. А ще потрібно навчати дітей.

Я працювала бухгалтером вже більше 20 років, але після виїзду вирішила працювати пекарем, бо це було єдиною можливістю залишити територію бойових дій. Ця робота важка і вимагає працювати багато годин на ногах, а зарплата - скромна.

Всі мої речі залишилися вдома і чекають на моє повернення.