Олександр з сім’єю виїхали з рідного села, бо потрібно було рятувати 17-річну доньку  від зазіхань рашистів. Адже місцеві мешканці в окупації почувались безправними

26 лютого ми їздили в сусіднє село до наших родичів. Повернулися назад, тільки заїхали додому, поставили автомобіль в гараж, зайшли в будинок - дружина каже: «Дивись, якась техніка йде». В село йшло декілька одиниць техніки. Ми виключили світло і слідкували. Це були БТРи чи танки на гусеничному ходу, гармати. Ми не знали, що це таке і звідки. Вони проїхали далі. 

Пізніше однокласник моєї доньки подзвонив і сказав: «У нас якісь військові ходять за селом, за городами». На другий ранок ми прокинулись від пострілів. В сторону Токмака рухалися колони російської техніки. Це був перший день, коли ми чули стрілянину. Потім, бачили, що під'їхала військова техніка на околиці Токмака. Ми вже розуміли, що це наші солдати займають оборону. На наступний день зав'язався бій. були втрати серед наших і серед їхніх, тому що вночі били «Градами». Ще з гармат і танків били. Ми лежали на підлозі і чекали, коли все закінчиться. Наступного дня ми дізнались, що Токмак зайняли росіяни. 

Потім мені розповідали, що залетів літак, і розбомбили заправну станцію на в'їзді до Токмака. Від неї залишилась купа заліза. Пізніше, коли ми виїжджали через Токмак, навколо будинки стояли без шиферу, побиті. 

Була така гнітюча моральна атмосфера: всюди блокпости російські. Вони нібито лише перевіряли документи, але не знаєш, чого від них чекати. В магазині продуктів не було, але  жителька Токмака Оля Мейзона  зі своїм чоловіком привозили хліб, макарони. Хоч по булці хліба людям давали, не можна було брати дві, але якимось чином вони доставляли хліб. 

Остаточно ми прийняли рішення виїжджати, коли дізналися про звірства в Бучі. Тоді ще зв'язок працював, ми дивилися наші канали по супутникових антенах. Ми виїхали звідти 6 квітня. До цього ми бачили, що виїжджають люди. В основному, повз нас проїжджали біженці з Маріуполя, дуже великі колони. Декілька разів вони навіть ночували в полі, деякі машини заїжджали до нас у село. Ми побачили, що можна виїхати. 

У нас почали по селах ходити російські військові. То когось шукали, то просто перевіряли, шукали зброю. Крім того, вже було відомо про звірства у Бучі, а  у мене донька 17 років, і ми дуже-дуже з дружиною переживали за неї. Тим більше, що окупанти вже їздили по наших селах, питали, де є тут молоді дівчата. Звичайно, це - найголовніша причина, чому ми вирішили звідти виїхати.

А коли до нас заїхала колона російських військових і вони ходили по домах, то моя донька дуже була перелякана. 

По сусідству жив чоловік похилого віку, в нього у дворі стояв звичайний дерев'яний туалет - вона там сиділа дві години, бо рашисти перекрили виходи з села, запустили дрон і спостерігали. 

Говорили, що рашисти до молодих хлопців чіплялися, питали: «Чому ти не в армії, де твоя зброя?» В сусідніх селах навіть хлопців дуже били, якщо знаходили якісь камуфляжні речі, елементи одягу. У нас теж декілька молодих хлопців побили. 

Ми виїхали в колоні, яка налічувала приблизно сто автомобілів. У Василівці ми стояли години чотири. Там два блокпости. Потім через Кам'янське проїхали до Запоріжжя.

Моя дружина поїхала за кордон, а донька відмовилась виїжджати. Вона наразі поступила в Київський національний університет на журналіста, а я залишився в Запоріжжі. Слава Богу, зараз почав роботу та трішки працюю. Я тут неофіційно влаштувався, тому що числюся ще в школі, також проводжу онлайн-уроки, але тут підробляю. Родина, можна сказати, розпалася. Ми передзвонюємося, але ж… 

Я затратив певний час, щоб маму уговорити їхати звідти. Їй 83 роки. Вона спочатку відмовлялася, а я її питав: «Хто тебе буде доглядати?» Дуже важко ходить - на двох ціпочках, пересувається повільно, живе тут зі мною. Тесть відмовився виїжджати через те, що там господарство. Планує виїхати в листопаді, а чи виїде - не знаю.

Сподіваюсь, що війна закінчиться до Нового року. Ми з нашими вчителями, з нашою школою спілкуємося. В усіх оптимістичний настрій. Сподіваємось, що до Нового року ми повернемось назад.

Якщо вірити, що нам допоможуть відбудувати нашу країну, то в майбутньому я бачу Україну сильною і процвітаючою європейською державою. Дуже в це вірю. Ми переможемо, в нас другого виходу немає.