Ми з чоловіком і мамою живемо в місті Снігурівка Миколаївської області. Вісім місяців провели в окупації. Діти і свати виїхали. Залишилася мама свахи. Їй 85 років. Ми допомагали їй по господарству, привозили воду й продукти. 

Про початок війни я дізналася від невістки. Вона зателефонувала 24 лютого, о пів на восьму ранку, і розповіла про ракетні удари по Миколаєву, Одесі, Херсону. Потім я ввімкнула телевізор і побачила все на власні очі. 

Спочатку не було світла. Потім раз на тиждень запускали генератори й давали воду. Згодом окупанти натягнули лінії електропередач з Херсону – ненадовго з’явилося світло. 

Росіяни активно бомбили Снігурівку. Ми бігали в підвал. Страшно було. Дідусь із бабусею сиділи, обідали – і обоє загинули.

Хліба не було. Ми мали борошно – смажили млинці. Аптеки не працювали. Я просила в лікарні медикаменти для мами. Згодом росіяни завозили продукти й ліки з Херсону. Зараз ми отримуємо гуманітарну допомогу. 

Я працюю прибиральницею на базарі. Під час окупації ми жили на пенсію чоловіка. Не відразу вдалося зняти її з картки – аж тоді, коли син зміг вирватися в Херсон. 

Окупанти відбирали телефони й розбивали їх: боялися, щоб люди не здали їхні позиції. Ходили по домівках з обшуком. У нас нічого не забрали. В основному грабували будинки тих людей, які виїхали. 

Хочеться, щоб війна закінчилася до кінця року, щоб діти з внуком повернулися додому.