Мені 67 років. Живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. До пенсії працювала вчителькою. 

24 лютого о пів на шосту ранку нам зателефонував старший онук, який мешкав під Херсоном. Він сказав, що росіяни бомблять його селище. Ми з чоловіком були шоковані. Пережили великий стрес.

19 березня росіяни окупували Снігурівку. Одразу виїхало багато мешканців міста. А ті, хто залишився, підтримували одне одного. Молодь, що жила поряд, цікавилася, чим допомогти. Знайомі поділилися крупою, цукром, олією. Дуже виручали колишні учні. Сусіди ходили до струмочка, приносили воду собі й нам. Централізованого водопостачання і світла не було упродовж восьми місяців окупації.

Навколо міста лунали вибухи й кулеметні черги. Інколи росіяни зізнавалися, що таким чином просто залякували нас. 

Зрідка вдавалося спіймати зв’язок і зателефонувати сину, що на заробітках за кордоном. Він розповів нам про те, що відбулося у Бучі й Ірпені. У Снігурівці також всякого було: окупанти проводили обшуки, відбирали телефони і сім-карти, забирали людей і катували їх. Найбільше вони знущалися перед виходом з міста. Зокрема, обстріляли житлові квартали. Загинули люди, яких ми знали. Серед загиблих були і діти. 

Я думаю, що війна закінчиться не скоро. Сподіваюся, що нам вистачить сил здобути перемогу.