Мені 58 років, я з міста Снігурівка, працюю в реанімації санітаркою. Коли до нас зайшли рашисти, то до нас возили поранених, а ми їх рятували. Окупанти жили по наших хатах, бомбили нас, а ми старалися якось вижити.
Ми звикли ділитися між собою тим, що в кого було. Одне одному допомагали – і так виживали. У когось консервація була, хлібом ділилися, бо в нас його не було.
Рашисти не дозволяли нам виходити на вулицю. У нас не було зв’язку. Дуже тяжко було. Мого чоловіка тримали в підвалі.
Ми звикли так жити. Розуміли, що просто треба виживати, бо в нас є діти, онуки. Ми долаємо страх. Нас і зараз бомблять. Нещодавно, на Великдень, розбомбили дитяче відділення лікарні. Тоді вбили двох молодих людей: хлопцю було 17 років, дівчинці – 18. Потрапили діти під обстріл.
Я щодня на колінах стою перед усіма іконами, які є в мене в хаті, і прошу, щоб ця війна швидше закінчилася. Мені здається, у нас буде світле майбутнє, головне – щоб воно було тихим, мирним, щоб небо було чистим, без ракет і літаків.
