Коли почалася війна, все звалилося раптово. Росіяни почали наступати дуже активно. Я відчувала, ніби земля пішла з-під ніг. Стало страшно до оніміння. Я не розуміла, що робити, тільки чула, як все ближче і ближче лунають вибухи. Тоді я вже зрозуміла — це не просто тривога, не тимчасове. Це справжнє, страшне, і воно прийшло до мого міста. 

Почалась окупація. Спочатку я все ще сподівалася, що може якось обійдеться. Що скоро закінчиться. Що хтось домовиться. Але Росія почала запускати ракети і снаряди моїм містом, вулицями, де я раніше ходила в магазин, будинками, в яких жили мої друзі.

Були прямі влучення до дахів, у під'їзди, будинки горіли, гинули люди. Стало неможливо просто вийти надвір. Навколо — вирви від снарядів, зруйновані стіни, дим і тиша після вибухів. 

Я розуміла, що будь-якої миті може прилетіти. Не було жодного безпечного місця. Тоді у місті відключили воду, світло, газ. Все, що раніше здавалося звичайним, зникло. Магазини та аптеки закрилися. Нічого не працювало. Продукти закінчувалися, ліки також. Доводилося просто виживати. Окупантів у місті було дуже багато. Вони ходили по хатах, обшукували людей. Так я прожила вісім місяців. 

Було страшно їхати. Куди? Як? Якими дорогами, якщо скрізь стріляють? Але я наважилася. Росіяни знущались з мене на блокпостах, не пропускали. Не знаю як, але вирвалася. Нині я живу не під обстрілами. Я дуже сумую за рідним містом. Зараз для мене головне - просто вижити. Зберегти себе. Зберегти віру. Я дуже сподіваюся, що моє місто відновлять. Я вірю у перемогу України. І дуже чекаю на мир.