Окупація сталась дуже швидко. Росіяни почали наступати стрімко, дуже жорстко. Я одразу відчула страх. Не розуміла, що робити. З кожною хвилиною ставало страшніше — гуркіт, вибухи, хаос. Надія, що все швидко закінчиться, ще тепліла. Але потім почали летіти ракети. Снаряди били містом. По будинках, де були діти, люди похилого віку, звичайні. Було пряме попадання до нашого району. Вирви, скло, пил. Я бачила, як руйнуються будинки, як зникає все, що було рідним. Надвір вийти страшно. У місті нічого не працювало. Ані води, ані електрики. Газ зник.

Магазини закрилися, аптеки також. Їжі майже не залишилося, а у мене троє дітей. Так я прожила два місяці. 

Потім прийшло розуміння: треба їхати. Зараз я в Кропивницькому з трьома дітьми. Я сумую за своїм містом. Дуже сподіваюся, що все це колись закінчиться. Я вірю у перемогу. І вірю, що одного разу повернуся додому.