Коли почалася війна, все одразу змінилося. Росіяни почали наступати дуже активно. Мені стало страшно. Окупанти швидко зайшли у місто. Я не розуміла, що робити. Все навколо говорило про те, що цього разу серйозно, і швидко це не закінчиться. Снаряди летіли у місто. У будинки, де жили звичайні люди. Дахи руйнувалися, стіни обвалювалися, люди гинули. Я не знала, як пройти вулицею — кругом вирви, уламки, уламки.

Не було більше жодного безпечного місця. Просто розуміння: будь-якої миті може прилетіти. Потім відключили воду. Зникло світло. Газ був, але не було опалення. Я приносила цеглу, ставилf на піч, аби зігрітись. Воду набирала у калюжах. Магазини закрилися. Аптеки не працювали. Залишалося тільки сидіти у темряві та сподіватися, що переживемо.

Жили як могли, більше як тіні, ніж люди. Все, що раніше було нормою, зникло.

Виїхати було страшно. Потім місто звільнили ЗСУ, але обстріли посилились. Я наважилася виїхати, бо снаряд влучив у сусідній будинок. Я сумую за Херсоном щодня. Хочу повернутись. Вірю, що колись зможу. Вірю у перемогу. Чекаю на мир.