Лісняк Ростислав

8-б клас, Ліцей Новгородківської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчителька, що надихнула на написання – Черкас Інна Вікторівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року починався для мене, як і решта попередніх. Окрім одного… Ніяк не виходило зайти на дистанційний урок. Не розумів, чому немає вчителя. А коли пішов до бабусі сказати про це, зустрів на порозі тата, який повідомив нам, що почалася війна. Спочатку навіть не зрозумів, що сталось і що це означає… Перші повітряні тривоги, виття сирен, гул літаків у небі, страх, відчай…

Ми з братом якраз гостювали у дідуся з бабусею. Я навіть не розумів, що потрібно робити. Просто допомагав своїм рідним, поки нас не забрали батьки. Вдома я почав дивитися новини та усвідомлювати, що життя розділилося на до і після… «Невже це — не сон?» — запитував себе. Так, війна, про яку читав чи дивився кіно, тепер тут, у моїй країні.

Ми позавішували вікна чим могли, щоб світла не було видно з вулиці. Брат запропонував видалити месенджери з телефона (Вайбер і Телеграм). Перший місяць запам’ятався як один із найбільш напружених. Тато став служити у теробороні. Під час кожної тривоги ми спускалися в укриття, яке постійно вдосконалювали.

Однак все ж таки швидко перестали спускатися туди. Хоч речі звідти не виносили. Про всяк випадок. Одяг завжди був напоготові біля ліжка.

Перший місяць ми з братом на вулицю не виходили. А перший день війни для нас означав, що ми почнемо жити інакше. Хоч і зрозумів я це трохи пізніше. Напевно, десь  через два тижні. Але все ж таки наше життя не так сильно й різко змінилося. Нам не потрібно було десь переїжджати. Однак зміни відбулися, і не на краще. Жити стало трохи важче, а десь і не трохи. Несолодко в економічному плані: ціни зросли, а зарплатня — ні. Можливості для особистого життя обмежилися через повітряні тривоги. З психологічної точки зору — незмінні переживання за рідних, особливо тих, які знаходяться у великих містах.

Ось якось так війна, на жаль і жах, стала реальністю у нашому житті. З часом стало спокійніше, але…

Ми вже потроху почали звикати до постійних тривог, гучних літаків. Та більше зрозуміли, що життя на цьому не закінчується!

Почали налагоджувати побут, роботу, хобі. Проте в один момент я зрозумів, що тривог начебто стало більше. «Щось погане скоро станеться», —не полишало передчуття. Але не звертав на це уваги. Не хотілось про таке навіть думати! «Все ж добре буде!» — говорив я собі. Хоч і правда була в тому, що мої думки були правильними. Сталося не менше лихо. Почали вимикати світло… Це був неначе якийсь другий раунд бою, бою за незалежність України. І все ніби почалось знов. Знов паніка, напружена увага до тривог, постійний страх за рідних. Про одне тепер тільки думаєш: про війну і якби вона скоріше вже закінчилася. Бо хочеться повернутися до того щасливого життя. Життя без війни.