Боднарюк Мар'яна, 9 клас
Ломачинецька гімназія - філія ОЗ "Білоусівський ліцей Сокирянської міської ради Дністровського району Чернівецької області"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Тодорашко Людмила Василівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 р. … Холодний зимовий світанок…

Я ще сплю, і нічого не передбачає лиха… Але що це!? Раптом десь здалеку долинають дивні звуки: гуп-гуп. Моя родина прокинулася від цих незрозумілих звуків. Одягнувшись, ми одразу вийшли на вулицю, де вже було чимало наших сусідів, які теж не розуміли, що відбувається. Як з’ясувалося, почалася війна, а звуки лунали із сусідньої області, де був приліт ракет.

Отак несподівано «завітала» війна до кожного помешкання нашого села на Буковині. Був страх, який скував наші душі, адже про війну ми чули тільки з телевізора, читали в книгах. Було розуміння того, що це кінець безтурботного й щасливого життя і початок чогось невідомого й страшного.

Тривоги… Світломаскування… Підвал… Дві стіни… Ракети… Повістки… Плач дітей, жінок і матерів (реалії, що з’явилися в нашому житті)…

Було страшно, що будуть бомбити і нас. Слідкували за новинами. Рятували від паніки і страху вечірні розмови рідних, які вселяли надію, що все буде добре. Надія була на ЗСУ.

Одного дня війна постукала і в двері нашого будинку. Мій татко Андрій повідомив, що йде на війну, йде захищати моє майбутнє: «Сонечко, не хвилюйся, я отримав повістку, треба йти боронити нашу країну від ворога». Тоді обіймаючи свого татуся, я не розуміла всього, що чекає нас попереду,( не знала, що більше не побачу). Мені так не хотілося його відпускати. Та батько заспокоював,( мабуть, щоб я не засмучувалася, це я розумію вже зараз) що він скоро повернеться, що це не надовго, що незабаром буде вдома. Якби ж то!!!

Спочатку батько говорив про навчання, а потім «здрастуй» Луганщина, Сєвєродонецьк, найпекельніше місце боїв на той час. І там мій тато, який звик працювати на землі. Я розуміла з новин, що там ситуація непроста, і батькові моєму було важко. Але він не жалівся: «У мене все добре». Бувало, тато не виходив на зв’язок. Хвилювання… Але він говорив, що таке можливо. І врешті-решт довгоочікувний дзвінок і перші слова: «Донечко, у мене все гаразд». Розмова була довга і про все на світі. Я з нетерпінням чекала наступного дзвінка. Та дуже часто зв’язку не було по кілька днів, дуже хвилювалася, молила Бога, щоб мій татусь озвався до мене.

Один з таких днів приніс страшну звістку – тата більше нема, загинув 19 травня 2022 року… Я довго не могла в це повірити, не хотілося думати, що найріднішої людини вже нема. Була впевнена, що зараз телефон озветься голосом тата Андрія, що це неправда, що там просто переплутали… Та дива не сталося.

Був похмурий і холодний день. Його привезли. Це був мій татусь і вже не мій. Нічого не хотілося, відчувала тільки біль, який шматував мою душу. Усе було як в тумані. Здавалося, що і небо тужить разом з нами.

Війна… Для когось це просто слово. Для когось це політика. Для когось – бізнес. А для когось це втрата домівки, родини, рідної землі, втрата себе. Хтось втратив батька, чоловіка, сина, доньку… Хоча в нас не було прильотів (ракети тільки пролітали над нашими головами), ми не в зоні бойових дій, але я вже знаю не з кіно і книг, що таке війна. Вона забрала в мене мого любого татуся. Я люблю свого батька і пишаюся ним.

Ці події, ці дні, цей рік назавжди в моїй пам’яті.