Нікуліна Катерина, учениця 11 класу КЗ"Роганський академічний ліцей Роганської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кецова Вікторія Тихонівна

Війна. Моя історія

Наша родина довго мріяла про нову квартиру, у якій  у кожного буде своя кімната. І щоб обов’язково недалеко від будинку – парк, де можна відпочивати після щоденних турбот. І ось нарешті здійснилося! Житло розташоване в дев’ятиповерхівці в чудовому навчальному містечку поблизу Харкова.  Зовсім близько до науково-культурного міста. Усе тут є: і магазини, і лікарня, і пошта, і салон краси…

Та найбільша втіха – великий дендрологічний парк колишнього аграрного університету. Як тут хороше влітку й навесні, восени й узимку! Відпочивай, дихай чистим повітрям, займайся спортом.

Ми з братом були на сьомому небі: у кожного своя кімната. А ще  Матвійка прийняли до місцевого дитсадка, а я пішла навчатися  до Роганського академічного ліцею. Незважаючи на побоювання та хвилювання, дуже швидко знайшла спільну мову з однокласниками, заприятелювала з багатьма дівчатами й хлопцями.

Тепер у мене багато нових друзів, що швидко стали рідними.

Усе змінилося в один момент. Двадцять четвертого лютого 2022 року я прокинулася о 5-ій ранку від страшних звуків за вікном. Багато людей вибігло на вулицю. А там жах! Просто над будинками летіли ракети, із боку Чугуєва було видно заграву пожежі. Люди розгублені, дехто в паніці біжить до приміщення університету, дехто закляк на місці. Діти плачуть… Таке я бачила тільки в кіно. Моторошно!

Поступово батьки опанували себе. Зрозуміли, що це все відбувається в реальності, тому треба діяти. Ми ж усі усвідомлюємо, що наша область розташована найближче до агресора.

О десятій ранку речі вже спаковано й завантажено в авто. Але куди їхати? Зателефонували родичам – вони не відразу повірили в те, про що ми розказали. Поїхали до тітки в передмістя. На виїзді з міста - багатогодинні затори, військові перевіряють документи та авто, а позаду не вщухають вибухи. У тітки ми всі тулилися у двох кімнатках, а під час обстрілів ховалися в маленькому погребі. Сну не було ні вдень, ні вночі. Не вірилося, що це відбувається насправді.

Одного березневого вечора отримали повідомлення від сусідки, що в наш будинок влучила ракета й почалася пожежа. У мами сталася істерика, ми з братом плакали. Прийшло розуміння, що за один день втратили все, про що мріяли…У нас тепер немає улюбленої домівки. Не знаю, коли до неї повернемося.

Шкода зруйнованих будинків, знищених шкіл, музеїв… Та найбільше  жаль стискає серце за  загиблих військових і цивільних, за понівечені людські життя, за зруйновані долі. Мій молодший братик так любив ходити до дитячого садка, а тепер боїться будь-якого різкого звуку. Мої друзі, однокласники роз’їхалися, тікаючи від війни, шукаючи порятунку,  не лише по інших областях України, а й за кордон.

Важко навчатися дистанційно, тяжко перебувати в краї, де все чуже, опановувати іноземну мову. Проте життя триває. Ми маємо вистояти, витримати всі труднощі переселенського життя, бо тим , хто захищає нашу землю й народ, ще важче.

Хіба могли ми колись подумати, що в Україні почнеться війна?  Хіба ми усвідомлювали, що, почавшись, вона буде тривати так довго?  Що забере стільки життів? Що зітре з лиця землі стільки українських міст, містечок, сіл, більшість із яких ніколи не будуть відновлені?

Коли скінчиться ця жахлива війна двадцять першого століття, українцям треба буде засукавши рукави взятися до роботи. Ніколи вже нічого не буде таким, як було.

Усе повинно стати кращим! Головне, щоб жоден ворог чи «брат» не зазіхав на нашу землю, на нашу свободу, на нашу мову, культуру, на наш вибір. Слава Україні!