Бочарнікова Діана, 10 клас, КЗ "Харківський ліцей № 126 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стрельникова Ольга Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів тому настав ранок, який назавжди змінив життя всіх українців. Почалася війна. У це важко повірити й досі, здається, це якийсь жахливий сон, і скоро ми всі прокинемося… Але правда жорстока, й усе це страхіття відбувається наяву. Коли почалася війна, я була звичайною школяркою, займалася народними танцями, відвідувала з друзями різні заходи, мала купу різноманітних ідей, мріяла про майбутній відпочинок з родиною на морі, загалом, насичувалася радісним життям підлітка. Але з кожним наступним днем війни моя родина розуміла, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Тоді ми прийняли мабуть найважче рішення у своєму житті – покинути все і виїхати в невідомість. Таким чином я з матусею опинилась у Німеччині.

Важко. Кожен день – як виклик, урок витривалості. І таких етапів безліч: страх, прийняття, адаптація... На жаль, неможливо просто натиснути кнопку «стоп», життя на паузі не існує. Реальність – тут і зараз, і від неї не втекти, тому потрібно діяти та рухатися вперед. Я знайшла  сили та підтримку з боку матусі й зрозуміла, що в першу чергу все залежить від мене. Потрібно жити далі, дихаючи на повні груди.

З часом я стала сприймати теперішнє життя та перемагати нові життєві випробування. Одночасне навчання в двох школах виявилося дуже важкою працею.

Я почала долати величезну кількість труднощів, таких як: мова, несприйняття, відсутність друзів, однодумців, які б зрозуміли мене, та познайомилася з зовсім іншим життям. Я стала рішучою та впевненою, щоб довести, що український народ і українська молодь можуть подолати будь-що і показати іншим країнам світу, що українці – незламні люди. Я довела принаймні собі, що навіть через такі страшні події я теж незламна.

І ось я й далі займаюсь своєю улюбленою справою, продовжую танцювати вже в новому колективі та вчитися чомусь новому.

Спілкуюся та зустрічаюся з новими друзями, шукаю нові інтереси і вже відкрила для себе цікаву справу - англійський театральний гурток. Скільки б гарних речей я не перелічила, життя зараз інше, воно навіть відчувається якось по-іншому. І на цьому етапі кожен по-справжньому розуміє, що таке Батьківщина, що таке країна, де ти народився. Це не лише місце на мапі, це країна, з якою мене пов’язують найтепліші спогади.

Україна вчила мене любити рідну мову, шанувати традиції та бути справжньою українкою.

Я люблю Україну за її красу, історію, за її людей. Там безмежні поля, блакитне небо, яскраві квіти та величні гори. А люди там завжди відкриті й доброзичливі, завжди готові допомогти один одному. Я пишаюся своєю країною, й у моєму серці завжди буде особливе місце для неї. Я ніколи не зможу порівняти Україну з іншими країнами світу через її унікальні географічні, історичні та культурні особливості. У цьому випадку Україна завжди буде для мене найкращим місцем.

Отже, з війною починаєш розуміти речі по-іншому, переосмислюєш життя. Ти починаєш усвідомлювати, що можливість кожного дня прокидатися та бачити новий день, – це вже щастя. Я почала цінувати прості моменти: бесіди з рідними, короткі дзвінки друзів та знайомих.

Війна розставила все на свої місця: матеріальні блага втратили свою значущість, а на перший план вийшли прості людські цінності: любов, турбота, підтримка.

Війна також для кожного стала уроком витривалості та багато чого навчила, а саме: допомагати один одному, вірити в ЗСУ та дякувати кожному захиснику і захисниці за те, що не втрачають надію і щохвилини дарують її нам; бути обличчями нації  за кордоном, демонструвати самоповагу та вдячність. Українці – непереможна нація героїв! Віримо у свою країну та кожного ранку прокидаємося на один день ближче до перемоги!