Лукаш Мар'яна, 9 клас,
Стерченська ЗОШ І–ІІІ ступенів Глибоцької селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Вишняк Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На початку війни моє життя було звичайним. Я живу у мирному селі, мріяла про майбутнє, будувала плани. Але з перших звуків сирен усе змінилося. Страх і невизначеність стали моїми постійними супутниками. Я пам’ятаю, як уночі не могла заснути, слухаючи шум автомобілів і перелякані крики людей, які нагадували, що спокій — це лише ілюзія. Останній тиждень перед війною в мене взагалі був неспокійний стан, але я намагалась не зважати: 24 лютого ми збиралися до школи. Але ранок почався з того, що російські війська увірвались на територію моєї Батьківщини. Я одразу зателефонувала братові, щоб він повертався додому.

Перші дні війни були сповнені хаосу. Ворог зосередив велику кількість потужних вогневих засобів, почав руйнувати мирні населені пункти та змітати все на своєму шляху.

При цьому не жалів нікого — ні дітей, ні пенсіонерів. Гинули ні в чому не винні мирні люди. Працювали ворожі «Гради», артилерія, авіація. Бомбили абсолютно все — це було просто пекло… Однак ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато жертв.

Люди тікали на машинах за кордон, залишаючи все. Черга була настільки велика, що люди почали звертатися до жителів мого села, просили воду, їжу. Незнайомий чоловік, тримаючи маленьку дівчинку з дружиною, підійшов до мого дідуся з проханням переночувати. Ми, звичайно, прийняли їх до себе, бо живемо поблизу кордону з Румунією. Це стало для мене важливим етапом — я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло, підтримуючи одне одного: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина».

Через страх за своє село жителі створили блокпости, щоб заборонити в’їзд незнайомцям. Люди настільки боялися виходити на вулицю, що скуповували багато продуктів наперед. Садочок та школа тимчасово закрилися.

Звісно, я боюся, як і всі, але з кожним днем війни намагаюся побороти свій страх. Почала більше приділяти уваги вивченню англійської, малюванню, навчанню. Нещодавно їздила Чернівцями — і мені здалося, що життя ніби відновлюється. Чернівці оживають. Я бачила сім’ї з дітьми — вони гуляли, сміялись, як раніше… Якщо вдасться швидко витіснити російські війська, Україна зможе повернутися до нормального життя.

Під час війни ми дуже сильно зблизилися, допомагаємо одне одному донатами, фондами, підтримуємо збори. Війна зробила нас мужнішими й сильнішими, і я вірю, що разом ми зможемо багато.

Я впевнена, що майбутнє України залежить від нас. Якщо ми хочемо бачити свою рідну країну духовно, культурно, політично й економічно розвиненою державою, яка здатна відстоювати свої інтереси в будь-якій міжнародній сфері, ми повинні розвиватися самі, тим самим розвиваючи країну.

Ми не маємо бути байдужими до майбутнього й повинні докладати до нього якомога більше зусиль.

І якщо більшість українців, як і я, прагнутимуть стати щирішими, милосерднішими й добрішими, матимуть бажання змінити країну на краще, то обов’язково Україна стане найрозвиненішою і найсильнішою державою у світі! Діючи разом, ми швидше наблизимося до перемоги, до нашого світлого майбутнього. Тоді будемо згадувати всі труднощі, через які пройшли, — але з застиглими ранами в наших серцях…