Фещенко Діана, 10 клас, загальноосвітній ліцей № 111

Вчитель, що надихнув на написання — Піль М.І., вчителька української мови

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — одне з найстрашніших явищ у світі. Майже кожен українець знає зі свого досвіду, що таке війна. І я знаю. 24 лютого 2022 року — дата, коли наше життя розділилося на «до» та «після». У той ранок я прокинулася зовсім не від будильника… Вибухи, стривожені батьки та страшні новини, що почалося повномасштабне вторгнення на територію України. Страх пронизував тіло з ніг до голови, дивилася на людей — вони відчувають те саме, і саме це зв’язувало нас між собою.

Я пам’ятаю, як у супермаркеті на полиці залишалися останні шматки хліба, як люди ділили цей хліб між собою.

Були величезні черги у продуктових магазинах, зоомагазинах та затори на дорогах, але наші люди завжди залишалися людьми. Чужі одне одному поводилися, як рідні. Це змушувало мене пишатися тим, що я українка, кожен раз.

У перші дні війни моя сім’я вирішила оселитися у Моршині. Я вперше дякувала за те, що всі живі, навіть ті люди, яких я бачила вперше. Перші тижні були важкими: постійно прилітало в різні області України, але я, сидячи в укритті, вірила в краще. Я справді думала, що ще тиждень — і все минеться, але, на жаль, ні. Минуло ще п’ять тижнів, проте змінювалося лише число втрачених на війні.

З часом у готелі закінчилися їжа, вода та інші ресурси. Нам повідомили, що постачання більше не можливе. Сприймати такі новини було надзвичайно важко. Я добре пам’ятаю одну жінку, яка підійшла до мами та запропонувала нам повечеряти у неї в кімнаті. Вона була для нас янголом-охоронцем. Також згадую, як ми разом з нею купували продукти в супермаркеті та готували. Тоді вона вперше розповіла, що родом з Маріуполя, що її чоловік з першого дня повномасштабного вторгнення пішов обороняти батьківщину без єдиного сумніву, і як їй сумно за ним.

Коли почула від неї про Маріуполь — у мене тремтіли руки. Ось що означає пекло. На 82-й день війни окупанти взяли в полон Азовсталь, кількість загиблих невідома до сьогодні.

Та жінка залишилася для мене світлою згадкою про щось хороше в цих болючих подіях.

Минули перші 100 днів. Одного ранку мене розбудили бабусині сльози — вона дізналася, що більше не має домівки. Осколок ракети прилетів прямо у її двір та дах. Її біль пронизав мене, як ніщо інше. Та це, на жаль, не найстрашніше. На той момент вона прихистила біженців. Одна людина в реанімації, інші — поранені. Того дня мені не хотілося ні їсти, ні спати.

За 100 днів, як ніколи, українці стали рідними, об’єднані бажанням перемогти ворога. Моя сім’я, як і мільйони інших, проходила складний шлях. Кожного дня мріяли повернутися додому, проте більше мріяли про перемогу. Я нікому не зізнавалася, що в воєнний час кожного Нового року загадувала одне і те саме: миру в моїй країні.

325-й день війни, 14 січня 2023 року, росіяни здійснили чергову масовану атаку на регіони України. Іноді мені хотілося забути, що йде війна, що в моєму житті немає стабільності і як такого «завтра». Хотілося просто жити — без вибухів, сліз і пролитої крові. Але нова дата змусила звернути увагу на війну весь світ: 6 червня 2023 року — затоплення Каховської ГЕС. Читаючи новини, мене охопила паніка. Перед очима ці жахливі кадри: під водою всі будівлі, всі машини… Я сподівалася, що не люди.

З кожним днем ми наближаємося до такої масштабної цифри, як тисяча. Вже тисячу днів триває повномасштабне вторгнення. Вже тисячу днів як на фронті вбивають наших захисників, руйнується наша інфраструктура, окуповані наші території, а цивільні люди змушені виїжджати. Ми не знаємо, що буде далі, і чи буде взагалі це «далі», проте кожного дня ми віримо в нашу перемогу і допомагаємо нашій батьківщині, хто як може. Тож ми завжди були і будемо сильними і незалежними. Ми є вільним народом вільної країни. Слава Україні!