Шевченко Надія, 11 клас, ліцей №1 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Трофімцова Вікторія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Скільки гiркоти, самотності й смертi несе в собі це слово! Ця руйнiвна та всепожираюча сила приносить чимало горя, страждань i душевної порожнечі. Війна. Просто слово. П'ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує в нас воно! Бiль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов до всього рiдного...

Повномасштабне вторгнення… Багато страждань випало на долю нашого народу за цей час, але він проявив свiй незламний дух. Славні воїни ЗСУ щодня мужньо боронять країну, ризикуючи не повернутися додому. У кожного з них є сiм’я, друзi, захоплення, мрії… Ніби в іншому життi залишилося те, чим жили вони до вiйни. Це те, що відкладено на потім… Чи буде те «потім» - ніхто не знає.

Яке страшне слово вiйна… Коли я промовляю його, знову згадую сумні очi рідних та знайомих під час окупацiї… На моє рідне місто Тростянець, як чорний птах, налетіла ворожа хмара. Більше місяця жаху… Скільки горя, скалічених доль, болю, розпачу принесли нам окупаційнi днi. Обстрiли, руйнацiя мiста, «живі коридори», обшуки та залякування населення… Це здавалося вічністю. Дуже страшно було, коли не було світла, зник зв’язок. Призвичаїлися. Хоча… Пригадуються тi дні, і вже думаю, що це було не найстрашніше.

Найбільше лякало, коли російські вороги ходили з двору у двір, з квартири в квартиру, гепали прикладами автоматів…

Нас милувало, та знайомi розповiдали, що влаштовували обшуки, забирали що хотiли, били. Зникали люди, брали в полон, катували… Нестерпним було чути про загибель наших тростянчан. Люта ненависть стискає серце від однiєї думки про втрати від війни!

Велика сила - взаємодопомога. Пам’ятаю, як ми по-сусiдству пригощали дiтей тим, що було. Хочеться сказати, що смачненьким та солоденьким, а насправдi - це були звичайні продукти, тільки їм по-іншому раділи…

Ніколи не забудуться тi дні… Особливо радiли визволенню!!!

Кожен житель нашого містечка щиро вдячний безстрашним захисникам, воїнам 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», якi визволили наш Тростянець.

Вiйна — це один з найперших та найбезглуздіших явищ людства. Вона жорстока та невблаганна. Війна — це самознищення, безглуздя, знецінення людського життя. Вона залишає дiтей сиротами, жінок вдовами, чоловіків інвалідами, людські мрії нездійсненими, психіку ураженою. А скільки міст та сел зруйновано! Прикро, але екологiя України теж є мовчазною жертвою вiйни.

Будучи в безпеці, ми усвiдомлюємо, що відбувається.
Ще кілька рокiв тому можна було б сказати: «Добре, що я не знаю війни»… Тепер це не так. На жаль, ми живемо в умовах вiйни, жаху та небезпеки майже 3 роки.

Сумщина щодня потерпає від обстрілів, шахедiв та КАБiв. Ми не можемо повноцiнно отримувати освіту, просто жити.

Більше 60 воїнів з Тростянця загинуло. Це справжні Герої, якi віддали найдорожче - своє життя за наш мир та майбутнє. У пам’ять про них ніхто з нас не повинен впадати у відчай, втрачати надію. Продовжуємо навчатися, але в змішаному форматi. Допомагаємо ЗСУ. Кожен з нас береже своє життя, бо ми потрібні рiдним та нашiй державі. Нам-бо, молодим та завзятим, розумним та амбiтним відроджувати її!

А чи багато потрібно людині для щастя? Безпечна дійсність, упевненiсть у майбутньому. Кожен прагне реалiзувати себе, бути корисним людям. Так хочеться, щоб закiнчилася війна нашою Перемогою, жити в мирній країні!

Сльози, спогади, бiль ще довго будуть з нами… Ненависть та злiсть до ворогiв розривають моє серце. Усе ж вiримо в краще! Але нiколи не пробачимо!