Марія Галата, медсестра хірургічного відділення Бородянської центральної лікарні, зустріла перші дні війни в операційній. 24 лютого 2022 року разом із колегами одразу вирушила до лікарні. Марія згадує одних з найперших постраждалих — родину з Гостомеля. Їхню машину обстріляли росіяни, коли вони намагались виїхати на Житомирщину. В немовляти — уламкові поранення, в матері — простріляна рука. 

«Це була перша дитинка, яку ми бачили у такому стані… Дуже важко було пройти це — ми зробили все, що могли», — говорить Марія. Пізніше вона  побачила по телевізору сюжет: дівчинка, яку вони тоді врятували, жива. «Ми тоді всі плакали. Я теж. Це був той рідкісний момент, коли знову повірила в життя», — згадує вона.  З Бородянки Марія згодом виїхала додому,  рятувала людей вже у рідному селі Клавдієво-Тарасове. 

Одного дня в укриття привезли двох маленьких сестричок. Одну вдалося евакуювати з батьком — вона вижила. А іншій дитині, розповідає Марія, «довелося закрити оченятка…».

Та попри страх, біль і смерть — були й світлі речі. Люди, які ставали єдиною родиною. Сусіди, які ділилися останнім шматком хліба. Колеги, що ночами не покидали лікарню. Волонтери, які допомагали медикам, навіть коли ті самі нічого не мали. «Ми не були вдома, не їли, але хтось приносив хліб. Просто так. Бо знав, що ми рятуємо когось…»

Коли в село увійшли українські танки, Марія спершу злякалась — не розуміла. Свої чи ні? Та побачивши український прапор, розплакалась прямо на вулиці. Люди виходили зі схованок і обіймали захисників. «Цей момент — коли ти бачиш, що вижив, — не забуду ніколи».