Я з Нікополя Дніпропетровської області. Наше місто перебуває під постійним артобстрілом. Стріляють з іншого берега – з Енергодару, з Кам'янки, з Водяного. На початку війни боялися, а потім звикли. Навіть змирились з тим, що окупанти в Енергодарі, на станції. А потім у липні 2022 розпочалися обстріли, які не вщухають до сьогодні.

Ми виїхали у моє рідне село під Нікополем. Звуки вибухів чуємо постійно: і вдень, і вночі. Я залишилася без роботи, тому що моє підприємство припинило працювати. На роботу дуже важко влаштуватися. До того ж, немає змоги добиратися у місто. Як тільки з’являється загроза обстрілів, усе стає паралізованим. І навіть коли є змога потрапляти на роботу, це як рулетка: пощастить чи не пощастить. Але люди пристосувалися, і ми у тому числі. Залишати місто не збираємося, навіть попри обстріли. Вони не вщухають. Мало того, що постійна ракетна небезпека, є загроза застосування важкої артилерії, з «Градів» стріляють, так останнім часом почали запускати дрони з вибухівкою. Сподіваються всі на удачу.

Я сама із села Приміського, воно дуже близько до міста, і тут усе дуже добре чути. Навколо нашого села є об'єкти критичної інфраструктури, то небезпека вдвічі більша, бо їх дуже часто обстрілюють.

З ліками великих проблем не було. Щодо їжі, то люди на городах щось вирощують, навіть попри обстріли. Воду відключають, бо влучали у сам водоканал і у мережі, де проходить водопостачання. Була напружена ситуація, коли опустився рівень води у Каховському водосховищі. Коли зливали шлюзи з того боку, перекривали дамбу. Багато людей почали панікувати, бо рівень води став сильно знижуватися. Здебільшого переймалися люди, які живуть біля берега. Вони переживали, щоб була вода для поливу власного господарства. Але в цілому тепер проблем немає. Дуже вдячні нашим комунальним службам, які по гарячих слідах ремонтують світло і воду.

Шокує, коли окупанти стріляють і стверджують, що бомблять школи і садки, тому що там знаходяться військові об'єкти. А насправді цього немає.

Найбільше шокує свист снаряду, який пролітає над головою. Не знаєш, куди він прилетить: чи до тебе, чи кудись далі. Лякає ось ця невідомість. Це дуже страшно. Прикро, що страждають мирні люди.

Війна закінчиться, коли наші хлопці виженуть русню з усієї території України. Бо домовлятися з окупантами сенсу немає ніякого, треба з ними боротися їхніми ж методами. Я сподіваюсь, що це станеться цьогоріч.

Найбільше мрію про мирне небо. Щоб наші хлопці (у мене на війні і чоловік, і кум) повернулися з війни, щоб були всі вдома. Не хочеться, щоб це повторювалось, щоб наші діти знали, що це таке.