Надія не збиралась залишати домівку, але те, що коїлось в Кам’янському, змусило терміново тікати з дому.

Я працюю в Кам’янській загальноосвітній школі вчителькою англійської мови. Маю чоловіка, сина та доньку. Мій чоловік – полковник у відставці. Син – майор прикордонної служби. Дочка – юристка. Чоловік і син у 2014 році служили в АТО. Зараз чоловік перебуває в Києві, а син у Чернівцях.

Війна застала нас 24 лютого в Кам’янському несподівано. Дуже важко було повірити в те, що це дійсно сталося. Ми ще 25 лютого волочили город, наводили лад на подвір'ї, а 26 та 27 провели вже в підвалі. Просиділи там до п’ятого березня. У мене п’ятого березня день народження, і я думала, що це буде останній день мого життя - був страшний гул, рев, стрілянина, просіла земля, у підвалі сипалося все нам на голови.

Наша родичка працювала в інтернаті, допомагала нашим військовим. Вони проводили її додому вранці й порадили поїхати, якщо є куди. І ми на три тижні виїхали в Чернівці до сина. А коли трохи шок пройшов, то повернулися в Запоріжжя. Зараз ми тут. Звичайно, лякає нинішня ситуація, обстріли.

Ми їздили в Кам’янське два тижні тому. Там - повна розруха.

У нас стіни будинку стоять, дах є, але все побите: вікна, двері. Сараї всі розбиті. У дворі - височенні бур’яни. Душа рветься на шматки. Але сподіваємося на краще, віримо в наші Збройні Сили і в те, що коли-небудь настане перемога. Дуже хочеться сподіватися, що це станеться якнайшвидше.

Я дуже домашня людина. Я у свій будинок вкладала душу. Мені вже 62 роки, перед пенсією ми зробили ремонт, перекрили хату. Думала, що на мене чекає спокійна старість. І раптом в один момент я вискочила з хати в зимових чоботах і старому пальті та приїхала до Запоріжжя. Почуваюсь безхатьком і не знаю, що буде далі. Сам факт, що я біженка, дуже б’є психологічно. Стою на зупинці й чую відгуки деяких жителів Запоріжжя: «Понаїхали сюди всякі; бігають по гуманітарку, по макарони…» Це дуже боляче чути.

Але є люди, які все розуміють і підтримують добрим словом. Ми отримували допомогу від благодійних фондів, грошові виплати від Червоного Хреста, від ООН, та від держави як тимчасово переміщені особи. Нас не кинули сам на сам з бідою.

Моїй мамі 85 років. Вона - в Дніпропетровській області. Раніше я їздила часто до неї. Зараз не маю змоги поїхати, тому що немає прямого автобусного сполучення. Наша родина розкидана по світу. Та ще й ця невизначеність… Раніше можна було будувати плани,а зараз я не знаю, що на мене чекає до вечора.

Ми втратили роботу – нашу школу розбомбили. Попри те, що в нас сільська школа, вона була оснащена: у кожному кабінеті стояли плазмові телевізори, був комп'ютерний клас, кожен учитель мав свій шкільний ноутбук. А тепер усе зруйновано. Якщо там вдалося врятувати хоч декілька комп’ютерів, це добре. Діти роз’їхалися по всьому світу. Я не знаю, як тепер буде проходити дистанційне навчання - чи зберемо ми учнів, чи батьки відправлять їх у школи в тих місцях, куди вони переїхали.