Спочатку нам здалося, що то грім. Коли пролунав вдруге вибух, нам було дуже чутно, як у Чорнобаївці аеропорт висадили у повітря - то ми зрозуміли, що розпочалася війна.

Наше село було в окупації. На жаль чи на щастя, у мене троє синів, і я дуже не хотіла, щоб мої діти спілкувалися з "русскім міром". Тому ми виїхали 6 квітня. Коли були сильні вибухи, літали літаки і гелікоптери, скидали бомби неподалік від нас, у нас тріснула стеля у трьох місцях. Найменшому сину було дев'ять років, він дуже злякався. Щастя, здоров'я і життя моїх дітей для мене найдорожчі. 

Ми полями їхали, поодинці не наважились, бо було дуже страшно - там обстріли йшли. Нас була колона 13 машин. Над нами літав вертоліт. Так ми доїхали до Миколаєва. 

Найстрашнішим було те, що ми виїхали зі свого села, поїхали за 800 кілометрів від дому, приїхали у Хмельницьку область, і через два дні над тим селом, де ми перебували, знову летіли ракети. Дякувати Богові, наше ППО їх збило, але було дуже страшно. Думки залишати Україну не було. 

Я там раніше ніколи не була, не знала, що є такі села, з такими назвами. Добрі люди нам дали будинок безкоштовно. Я була рада, що є дах над головою.

Стреси від війни нас турбують і донині. Спокійно буде на душі, коли настане мир. 

Як тільки наше село звільнили, ми повернулися. Коли розмінували дороги, ми приїхали. 

Молимо Бога, щоб війна закінчилась поскоріше. Шкода всіх людей, які страждають, гинуть. Дітей, солдатів наших. Я наперед нічого не загадую, тому що не знаю, що завтра буде.