Тітаренко Артем, 9 клас, Пісочинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Михайлюк Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До війни моє життя у Пісочині, передмісті Харкова, було спокійним і розміреним. Звичайний ритм буднів, родина, друзі, буденні турботи. Я навіть не міг уявити, що в один момент все це стане лише спогадом, а війна змусить мене відчути такі емоції, яких я ніколи раніше не відчував.Тоді ми ще не знали, що це лише початок довгого шляху, який триватиме понад тисячу днів.

На початку ми намагалися триматися разом, але з кожною хвилиною відчуття небезпеки наростало. Як тільки лунали сирени повітряної тривоги, ми бігали в льох, ховаючись від вибухів.

Я пам’ятаю, як серце калатало, коли ракети пролітали над нашими головами, а літаки ворога залишали в повітрі страшні звуки.

Щоразу, коли ховались, здавалось, що час зупиняється, а страх стає безмежним.

Через кілька днів такого життя ми вирішили поїхати з міста. Нам пощастило, що змогли знайти прихисток у селі Мельниково, де ми почувалися відносно безпечно. Село було тихе, далеко від лінії фронту. Тут ми нарешті могли відпочити від постійного стресу та страху.

Здавалося, що війна залишилася десь позаду, а спокійні ночі нагадували про звичне життя. Однак, всередині кожного з нас залишалася туга за рідним домом.

Час від часу ми ловили себе на думці, що хочемо повернутися, попри всі небезпеки.

Одного разу наш спокій у cелі було порушено. Ворожий літак, що летів над селом, було збито нашими захисниками. Він впав у поле неподалік. Це було нагадування, що війна все ще поруч, навіть у місцях, де здавалося, що небезпека минула. Ми знову відчули той самий страх, що й на початку війни. Але разом із цим прийшло усвідомлення: ми не можемо ховатися вічно. Наш дім чекав на нас.

Після двох місяців у Мельниково ми вирішили повернутися додому. Дорога була наповнена змішаними емоціями — радістю від повернення і страхом від того, що чекало нас попереду. Але коли ми нарешті переступили поріг рідного дому, все стало на свої місця. Рідні стіни, знайомі запахи — усе це дарувало відчуття захищеності, якого ми так довго чекали.

Навіть після повернення додому війна не зникла з нашого життя. Обстріли продовжувалися, але цього разу ми вирішили залишатися. Щоразу, коли чули вибухи десь на відстані, ми вже не так боялися, як це було колись. Можливо, ми просто звикли до небезпеки, але, мабуть, справа в іншому. Ми відчували, що наш дім — це наша фортеця. 

Тут, у рідних стінах, я почувався захищеним, немов під невидимим щитом.

Наші захисники боролися за нас на передовій, а ми — вдома, в тилу, продовжували жити, як могли.

Ці 1000 днів війни стали для мене великим випробуванням, але також навчили цінувати прості речі. Рідний дім — це не просто місце на карті, це символ спокою та безпеки, до якого завжди хочеться повернутися. Попри всі труднощі, ми вижили, і це найважливіше. Війна навчила нас бути сильними, вірити у свої сили та не втрачати надії на краще майбутнє.

Життя триває, і разом з ним триває наша боротьба. І хоча 1000 днів війни залишили свій слід, я вірю, що ми зможемо пережити все і відновити наш мир, якого так усі прагнемо.